Бесплатный фрагмент - Надхмарні замки

Вступ

Роман «Надхмарні замки» написаний автором Ольгою Дьоміною українською мовою в 2020 році, є учасником і фіналістом літературного конкурсу «Кохання і місто». Це сучасний художній роман, в якому йдеться про життя головної героїні в великому українському місті. В сюжеті твору є присутність любовної лінії та драматична історія життя і кохання. В тексті немає фантастики, фентезі, еротики, містики чи жахів. Жанр твору — реалістична спрямованість.

Уривок з тексту:

Кіра чекала дзвінка, але Андрій не подзвонив. Він не дзвонив їй другий тиждень, вона пробувала йому зателефонувати сама, але його номер не відповідав. Кіра дуже нервувала, турбуючись про Андрія, побоюючись, щоб з ним нічого не сталося. В Україні вже послабили карантин, вона і її колеги вийшли на роботу. Максим не забув цим скористатися і заявився до Кіри на роботу в кінці робочого дня. Вона сама була в кабінеті. Він став знову говорити їй про свої почуття, наполягати на тому, щоб вони знову зійшлися і жили разом. Кіра відповіла йому відмовою. Він був страшенно розлючений.

— Не розумію тебе Кіро! — вигукнув Максим. — От не розумію і все!!! Ти мені ось відмовляєш весь час… а сама живеш одна, між іншим. Твій батько мені дзвонив вчора, сказав, що від твого Андрія ні слуху, ні духу вже третій тиждень… Він навіть не дзвонить тобі.

— Це нічого не значить! — крикнула Кіра. — І, взагалі, батько все не так зрозумів… я розмовляла з мамою…

— Кіро, яка різниця, з ким ти говорила — з батьком чи матір'ю?! Він тобі не дзвонить… він тебе вже забув твій Андрій…

— Ні, це не правда, чуєш! Він не міг мене забути…

— Кіро, ти така наївна… ти думаєш, у твого Андрія на кораблі немає жінки, і він тобі вірний…

— Припини зараз же! Максим, припини негайно нести ці дурниці!.. Я не хочу тебе слухати, — сказала Кіра. Вона закрила вуха руками.

— Ти не хочеш мене слухати… Цікаво, Кіро! Все, що я не говорю, що не роблю, тобі не цікаво… Я дістав для твого батька дорогі ліки, між іншим… і він пішов на поправку…

— Не треба мене цим дорікати, Максиме. Ти це зробив, тому що сам так захотів, тому що ти добре ставишся до мого батька…

— Ні, Кіро, я це зробив не заради твого батька… хоча я добре до нього ставлюся. Я зробив це заради тебе, тому що я тебе люблю, тому що ти — моя дружина… І я зроблю для тебе, все, що ти скажеш, все що попросиш… Кіро, ну чому ти така вперта? Ми ж можемо бути разом, ми можемо бути щасливі з тобою, як раніше…

В цю хвилину задзвонив телефон, Кіра взяла зі столу мобільний телефон. Максим з ненавистю втупився на телефон, тому що дзвінок завадив йому розмовляти з Кірою.

Кіра сподівалася, що це дзвонив Андрій. Вона подивилася на екран, і з розчаруванням подумала: «Це не він…» На екрані висвітився незнайомий номер.

— Хто це дзвонить? — з нетерпінням запитав Максим. — Що їм потрібно?!

— Не знаю… незнайомий номер.

— Кіро, не бери трубку! Не відповідай!!! Зараз повно шахраїв, вони знімають гроші з рахунків, дізнаються персональні дані, блокують кредитні картки… — сказав Максим.

Він підійшов до Кіри і хотів забрати у неї телефон. Телефон продовжував дзвонити, діючи Максиму на нерви. Кіра відповіла на дзвінок:

— Алло… Я вас слухаю… Хто це?

Вона почула знайомий голос:

— Кіро, це я. Здрастуй…

— Андрію, це ти?! — вигукнула Кіра. — Ти де зараз… на кораблі?… Чому ти так довго не дзвонив? Я дуже нервувала…

— Я лежав у госпіталі.

— Що трапилося?

— Заразився новою інфекцією…

— У тебе був коронавірус, — здогадалася Кіра, її голос затремтів, — це так небезпечно, Андрію…

— Так… я лежав у реанімації, тому не міг тобі подзвонити, Кіро… але вже все позаду… Ми скоро побачимося, Кіро! — голос у Андрія був бадьорий, здавалося, що він перебував з нею поруч в кімнаті.

Вона немов відчувала його присутність поруч. Вона стільки передумала, стільки перенервувала, коли не було з ним зв'язку, і зараз він їй подзвонив, і ніби не було тих неспокійних довгих днів і ночей, коли вона жила однією лише думкою, щоб він їй подзвонив, всього лише подзвонив, щоб дав знати про себе, що у нього все нормально, що Андрій живий і здоровий.

— Андрію, коли ти вилітаєш додому?

— Кіро, я скоро буду вдома… я вилітаю спецрейсом… Я люблю тебе, Кіро!

— І я тебе люблю, Андрію… — прошепотіла Кіра, вона готова була розридатися від хвилювання, від сильних почуттів.

Максим сидів за столом і, мовчки, спостерігав за Кірою, як вона розмовляла по мобільному телефону. Вона була відстороненою іншою в цю хвилину. Це була чужа жінка, яку він не впізнавав. Ще хвилину тому Максим розмовляв з нею, вона сперечалася з ним, щось висловлювала йому в обличчя, в якийсь момент Максиму здалося, що він зможе з нею домовитися, умовити її повернутися до нього… а зараз вона відвернулася від нього зовсім. Вона стояла біля вікна і дивилася у вікно. За вікном йшов дощ, барабанячи важкими краплями по склу. Кіра дивилася на вулицю, вона не помічала нікого і нічого навколо себе. Для неї зараз головним була тільки ця телефонна розмова, все інше, здавалося, не мало для неї ніякого значення. Вона перебувала в кабінеті, але її, як би, не було тут, подумки вона була зараз зовсім далеко звідси…

«Будівництво повітряних замків нічого не

варте, але їх руйнування обходиться дуже

дорого».

Франсуа Моріак

«… міцна, як смерть, любов; люті, як пекло,

ревнощі; стріли її — стріли вогненні; вони

полум'я сильне».

Книга Пісня над піснями. (Пісн. 8, 6)

Глава 1. Спіймати жар-птицю

Люди здавна мріяли про великі міста. Міста притягували людей до себе. Вони уособлювали в собі мрію багатьох про заможне казкове життя, про достаток і привілеї, яскраві розваги і багатолюдні концерти, театральні вистави. Кіра Катеринчук народилась у великому місті. Вона любила його метушливі галасливі вулиці і великі красиві проспекти з прекрасною архітектурою і багатоповерховими будинками, театрами і супермаркетами з яскравою різнобарвною рекламою, затишними кафе і сучасними галереями. Кіра любила гуляти тінистими алеями в парках, де можна було відпочити від надмірного гамору багатолюдного натовпу і галасливого руху автомобільного і громадського транспорту.

Кіра любила своє місто. Вона тут народилась і зросла. Тут вона зустріла своє кохання. І тут вона була щаслива. Кожна жінка будує свій повітряний замок, в якому вона уявляє своє майбутнє життя, прекрасне щасливе майбутнє. І звичайно кожна жінка мріє бути щасливою. А як же інакше?! Вона мріє про велике кохання, про зустріч з справжнім Чоловіком своєї мрії. Кіра Катеринчук спіймала свою жар-птицю, вона зустріла на своєму шляху шляхетного принца. Ним виявився Максим Радецький. Дуже симпатичний молодий чоловік. Брюнет з виразними карими очима. Чоловік рішучий і впевнений в собі, самій Кірі завжди бракувало рішучості. Вони зустрілись, коли Кірі виповнилось двадцять років, він був старший за неї на чотири роки. Максим майже відразу закохався у Кіру, коли зустрів її на студентській вечірці. Вони тоді обидва вчились в будівельному інституті. Кіра справила на нього неабияке враження своєю тендітністю, сором'язливістю і великими блакитними очима. І зараз Кіра була вже десять років як щасливо одружена з Максимом Радецьким. Це був благополучний шлюб. Подружня пара виховувала сина Сергія. Сергію нещодавно виповнилось вісім років. Він ходив вже у другий клас, зараз було літо, то Сергій був на канікулах.

Вони жили в багатоповерховому будинку в центрі міста. Цей будинок був спроектований і побудований будівельною компанією «Метро», яку очолював Максим Радецький. Шестикімнатна квартира Радецьких площею 145 квадратних метрів розташовувалась на чотирнадцятому поверсі. Вікна квартири виходили на жваву вулицю. Звідси відкривався прекрасний вид на місто. Кіра любила виглядати у вікно і споглядати за життям міста. Перед нею відкривався вид на великий проспект, який жив своїм особливим життям. Тут було метушливо. Увесь день по вулиці снували туди-сюди люди, вони йшли кожен у своїх справах, поспішали, іноді неспішно прогулювалися, насолоджуючись прогулянкою по місту. Увечері в місті запалювалися ліхтарі, і вулиця висвітлювалася яскравими вечірніми вогнями. Ближче до ночі місто починало засинати. Все менше городян і приїжджих сновигало по міських вулицях. Зустрічалися тільки поодинокі перехожі, вони квапливо поспішали додому. Проходило ще трохи часу і місто засинало, щоб вранці знову прокинутися і зануритися в галасливий вир життя.

Задзвонив будильник. Кіра прокинулася, вона розплющила очі і глянула на годинник. Була вже шоста година ранку. Слід було підійматися, щоб приготувати сніданок для сім’ї. Кіра обережно підійнялася з ліжка, щоб не розбудити Максима. Чоловік прокидався значно пізніше, його робочий день починався о дев’ятій ранку. Сергій теж буде спати досхочу, у нього канікули, до того ж учора до ночі він засидівся за ноутбуком, граючи в комп’ютерні ігри. Кіра накинула на плечі халат і вийшла з кімнати, тихенько закриваючи за собою двері. Максим не любив, щоб хтось порушував його ранковий сон. Учора чоловік пізно вернувся додому, як він сказав дружині, що затримався в офісі, працюючи над діловими паперами. Кіра знала, що в чоловіка важка копітка робота, він увесь час проводив на роботі.

Останнього часу вони все рідше проводили час удвох. Кіра навіть забула, коли вони в ресторан удвох ходили. Максим увесь час був дуже зайнятий, звісно, робота забирала багато часу. Проте Кіра не бідкувалась з цього приводу. Вона з повагою відносилась до роботи свого чоловіка. Кіра за фахом була дизайнером інтер’єра, але зараз вона не працювала ніде. Максим вирішив за них удвох, що краще для Кіри і для Сергія буде, якщо вона буде вдома — вести господарство, слідкувати за навчанням і вихованням сина. Прибиратись по дому и вести господарство Кірі допомагала хатня працівниця Марія Петрівна. Марія Петрівна була жінкою поважного віку, вона добре готувала і добре справлялася зі своєю роботою. Проте Максим звик, щоб сніданок йому готувала дружина. Тому Кіра сьогодні і встала так рано. Вона зайшла до ванної кімнати, швидко прийняла душ і пішла на кухню готувати сніданок.

Сьогодні на сніданок були картопляні деруни, омлет з ковбасою, бутерброди с сиром і шинкою. Звісно ще кава. Улюблений напій усіх офісників і ділових людей. Максим залишився задоволеним сніданком, приготовленим дружиною. Покидаючи будинок, він поцілував її у щоку і сказав:

— Кіро, сніданок чудовий. Особливо сподобались картопляні деруни. Зробиш такі ж самі завтра на сніданок?

— Авжеж.

— Я їх дуже люблю… пам’ятаю мати в дитинстві мені їх часто готувала.

— Я знаю, ти мені розповідав про це.

— Так, це точно! Я і забув про це… Дякую тобі, кохана, за смачний сніданок…

Вона посміхнулась, почувши його слова подяки:

— Я старалась заради тебе, Максиме.

Кіра хотіла ще щось сказати, але задзвонив мобільний телефон. Максим дістав телефон з кишені і подивився на екран. Вираз його обличчя вмить став напруженим і діловим:

— Все, Кіро, я побіг, мені ніколи… ось мені вже дзвонять з офісу, пора на роботу…

— Максиме, хто тобі подзвонив? — з цікавістю запитала дружина. Вона любила бути в курсі всіх справ свого чоловіка.

— Мені дзвонить Олена… секретарка Олена, ну ти її знаєш… — Максим зупинився, підбираючи слова, — вона подзвонила, напевно, по якійсь терміновій справі…

— То відповідь їй.

— Не зараз! Ти же знаєш, кохана, я не люблю, коли мене турбують вдома. Не слід змішувати роботу і сімейні справи.

Кіра кивнула головою, погоджуючись зі своїм чоловіком.

— Ну все, Кіро, я побіг! До вечора! Бувай.

— До вечора, Максиме, — сказала дружина. — До речі, коли ти повернешся додому? Ми могли би ввечері сходити в ресторан чи в театр, якщо ти раніше вернешся додому. Я давно не була в театрі, та і взагалі… ми давно нікуди разом не виходили на люди. Мені кортить вже надіти нову сукню, яку я нещодавно купила в бутіку…

Максим насупив чоло:

— Я ще не знаю… Кіро, ти же знаєш, який в мене завантажений день, і як я втомлююсь на роботі… Я приходжу додому ледве тримаючись на ногах, зараз ми працюємо над новим проектом, він потребує багато зусиль. Це новий контракт, який наша фірма уклала з замовником, дуже вигідний, він принесе нам багато коштів…

— Я розумію…

— Ти в мене розумниця. Найкраща дружина в світі. Я тебе дуже ціную, Кіро. Мені з тобою дуже пощастило, що я зустрів тебе…

Дружина зашарілась від компліментів:

— Максиме, твої слова солодкі як мед…

— Ні, солодкі як пахлава… — задоволено посміхаючись сказав Максим, він любив, щоб останнє слово було за ним. Він притягнув до себе дружину, міцно обійняв її і поцілував: — Рідненька моя, кохаю тебе…

— Ну іди вже, Максиме, а то запізнишся на роботу. Сам кажеш, що тобі вже дзвонять з офісу.

— Нічого. Почекають…

Максим вийшов з квартири, двері за ним зачинилися. Кіра підійшла до вікна і проводила поглядом чоловіка. Вона спостерігала, як він підійшов до своєї машини, як сідав за кермо. Вона помахала йому рукою, але, здається, Максим не побачив її. Машина тронулась з міста, Максим відправився на роботу. Кіра глянула на годинник. Стрілки годинника показували 8:25. Жінка зітхнула, вона знала, що попереду цілий день, сумовитий, одноманітний день, схожий на всі інші дні. В такі хвилини Кіра відчувала якусь тугу за втраченим часом. Їй хотілось якихось змін в своєму житті. Вона навіть погодилась би піти на роботу. Звичайно їй було би важко займатися роботою і сім’єю, і будинком одночасно, але тоді в неї було б більш різноманітніше життя. А так вона була лише простою господаркою, дружиною свого чоловіка… і все!

Сім’я, будинок, виховання сина. І ніяких більше перспектив, ніяких творчих планів, диплом про закінчення інституту пилився десь на верхній поличці шафи. Але ж їй виповнилося вже тридцять років, не дівчинка уже, доросла поважна пані. Проте Кірі Катеринчук навряд чи можна було жалкувати над своєю долею. Більшість сучасних жінок мріють про те, щоб вдало вискочити заміж і жити за чоловіком як за кам’яною брилою. Ні, гріх жалкувати, Кіра таки спіймала свою жар-птицю. Максим добре ставився до Кіри, він не ображав її, часто, як наприклад сьогодні, говорив приємні слова, компліменти, дарував подарунки, не шкодував на неї грошей. В Кіри у шафах була купа речей, дорогого одягу, вишуканого взуття, дорогих коштовностей. Максим піклувався про свою сім’ю, забезпечував всім необхідним. Вони жили в достатку. Кіра обвела поглядом кімнату. «Он в яких хоромах ми живемо! Про це можна тільки мріяти, така розкішна квартира в центрі міста.» Кіра посміхнулась, на душі стало легко. Вона направилась до кімнати сина, щоб будити його до сніданку.

День промайнув блискавично в клопотах і турботах. І лише надвечір Кіра знову замислилась над змістом буття, над своїм майбутнім. Чомусь їй на вспомин прийшла фраза, яку промовив Максим, коли сьогодні вранці задзвонив його мобільний телефон: «Мені дзвонить Олена… секретарка Олена…» Кіра засмутилась, пригадуючи, як її чоловік смутився і навіть почервонів, згадуючи про свою секретарку. Кіра неодноразово ходила до офісу будівельної компанії «Метро», де працював її чоловік. Вона бачила секретарку свого чоловіка. Олена дійсно була досить симпатичною дівчиною, значно молодшою за Кіру. Олені здається нещодавно виповнилось дев’ятнадцять років. «Ой, а якщо в мого чоловіка роман з секретаркою?! Люди кажуть, що таке часто трапляється… Службові романи в наш час не рідкість…», — жінка вжахнулась від однієї тільки думки про зраду чоловіка. В неї запаморочилось в голові, до горла підступив клубок, стало раптом важко дихати. Кіра поспішила відігнати геть ці неприємні думки. Вона подивилась у вікно. На дворі сутеніло. Сонце сідало за край обрію. Через півгодини стало зовсім темно. На годиннику було майже десять годин вечора. «Знову запізнюється. Прийде додому втомлений, сил не буде навіть повечеряти, поговорити зі мною, з сином… І так майже кожен день… Так і життя все пройде моє в постійному очікуванні…»

Чоловік повернувся додому, коли Кіра вже спала. Вона чекала на нього до дванадцятої ночі, сидячи в кріслі у вітальні. Потім, вже засинаючи на ходу, втомлена за цілий день, жінка пішла до спальні. Ледве торкнувшись головою до подушки, Кіра миттєво заснула. Вона прокинулась зненацька, коли почула, що до кімнати хтось увійшов. Вона здогадалась, що це Максим повернувся з роботи. Кіра прислухалась. Чоловік обережно ступав по килиму, намагаючись не шуміти. Він швидко роздягнувся і ліг у ліжко і майже миттєво заснув. Кіра лежала з розплющеними очима, сон як рукою зняло, спати зовсім не хотілося, на очі навернулися сльози образи. Ні, не так вона собі уявляла своє подружнє життя. Максим попервах, коли вони почали зустрічатися, був дуже уважним до Кіри. Вони любили одне одного, а зараз здавалось від колишніх почуттів залишились лише рутина, сімейні обов’язки, звичка… В них навіть сексу не було останній місяць, ні, здається, більше місяця Максим не кохався зі своєю дружиною. І знову у Кіри в голові промайнула жахлива думка: «Невже і справді у мого чоловіка є коханка на стороні?! Яких жах!!! Що мені тепер робити?.. Як зберегти сім’ю, сімейні стосунки, затишок у домі? Як же тепер бути, як ми будемо жити разом?..»

А кохання? Куди поділось те велике кохання, яке з’єднало десять років тому Максима і Кіру у подружню пару? Кохання, плодом якого був їхній син Сергій. Кохання минуло мов сон, залишивши по собі солодкий спогад про пристрасні визнання в коханні, палкі поцілунки і міцні обійми коханого чоловіка. «Все минає як сон… навіть кохання», — думала Кіра, засинаючи зі сльозами на очах. А наступного дня все буде як і раніше, весь день вона буде крутитися як білка в колесі, наводячи блиск і чистоту в величезній квартирі, готовлячи сніданок, обід для своєї сім’ї, перучи і прасуючи одяг, а особливо білі сорочки, які чоловік міняв кожен день, тому прати доводилось доволі часто. А тут як на гріх, ще Марія Петрівна звільнилась, її донька покликала до себе в інше місто. Пройде деякий час, поки Кіра знайде хорошу хатню працівницю, якій можна було б довіряти, що це не шахрайка якась з’явилась до них в будинок. Стільки клопоту, стільки турбот, а ще до всього Серьожу слід збирати до школи, скоро початок нового навчального року, і все доводилось Кірі самій робити, а Максиму і діла нема. Він цілими днями пропадає на роботі.

Кірі так шкода було себе, свого життя, що вона навіть у вісні все це відчувала своєю душею. В неї боліла душа, нило серце, тому вона спала тривожно, неспокійно, весь час крутилися в ліжку з боку на бік, тяжко зітхаючи. Максиму і діла не було до цього, він спав міцним сном втомленого за день чоловіка. Тому він не почув, як його мобільний телефон тихенько ледве чутно задзвенів, сигналізуючи про надходження нового повідомлення. Це повідомлення надіслала Олена, його секретарка. Їй не спалось, хоча на дворі була вже майже четверта година ранку. Олені було дуже самотньо в її ліжку, тому вона вирішила написати своєму коханцеві: «Коханий, дуже сумую за тобою. Я тебе люблю… Хутчіш би настав ранок, і ми би знову зустрілись з тобою в офісі… Чекаю цієї миті з нетерпінням. Твоя кохана, твій зайчик…»

Глава 2. Чоловік її мрії

Вже під ранок, втомлена від неспокійного сну, Кіра міцно заснула. Їй наснився кольоровий сон. Уві сні вона посміхалась, вона була щасливою, як тоді в той період свого життя, коли вони щойно познайомилися с Максимом. Максим Радецький був статним чоловіком, привабливої зовнішності, за ним бігало багато дівчат в інституті, але він звернув свою увагу саме на Кіру Катеринчук, тендітну красуню з світло-русою косою. Звісно Кіра була щасливою від того. Вони подобались одне одному, в них було багато спільних інтересів, Максим був галантним кавалером, вміло залицявся до неї, часто дарував квіти, майже відразу познайомив зі своїми батьками, демонструючи серйозні почуття і наміри. Звісно Кіра розтанула від такого прояву уваги до неї. Вона закохалась в Максима до нестями. Він здавався їй найкращим, найбажанішим чоловіком у світі, про якого можна лише мріяти. Шалений танок кохання закружляв закохану парочку. Молодість найромантичніша пора життя, повна юнацьких ілюзій і мрій, майже не затьмарена ще важкими переживаннями і спогадами. Максим і Кіра, здавалось, були створені один до одного, їх побачення були романтичними, вони могли часами блукати містом взявшись за руки. Він не зводив замріяного погляду з Кіри, вона дивилася на свого обранця закоханими очима, бачачи в ньому ідеал, суцільну досконалість. Кіра дивилась на Максима очима закоханої жінки. Це були прекрасні світлі стосунки, повні пристрасті і ніжності. Інститутські подружки заздрили Кірі, що їй так пощастило з хлопцем.

Романтичні стосунки тривали декілька місяців, Максим і Кіра частенько збігали з лекцій, щоб побути на самоті, поблукати містом, і пристрасно цілуватись, ховаючись під тінню тінистих алей, чи сховатись від прискіпливих поглядів перехожих у кінотеатрі чи в якомусь кафе. Все тоді здавалось таким романтичним, навіть дощ, під який вони зненацька потрапили одно дня. Це була весна, травень місяць. На дворі була вже досить тепла майже літня погода. Вони прогулювались містом удвох, настрій у Кірі був чудовий, Максим щойно зробив їй пропозицію, і вона погодилась стати його дружиною. Вони йшли по вулиці, взявшись за руки, молоді, усміхнені, прекрасні; люди, що проходили повз них, з якимсь подивом і захопленням дивились на них і теж посміхались їм; і погода була чудова в той знаменний день, на небі не було ні хмаринки, і сонце яскраво світило, лагідно посміхаючись молодим закоханим, сама природа наче всміхалася, вітаючи їх, чи то так здавалося Кірі. В той день вона була щасливою. Інколи говорять, що заради таких днів варто жити.

Так. Тоді вона була щасливою закоханою жінкою. Поруч з нею був її обранець, і увесь світ здавалось усміхався їм. Це була мить шаленого щасливого кохання. Кохання щасливого, не обтяженого важкими втратами, негараздами, життєвими катаклізмами і важкими образливими думками. Заради цього варто жити і кохати, і страждати. Такі моменти в житті людини звеличують душу, наповнюють життя важливим змістом. Так. В той день Кіра була щасливою. Той шарм, той сяючий щасливий ореол, який огортав її з Максимом, споріднював їх души, поєднуючи назавжди. Це була таємниця, якась містика, казковий флер, покрив таємничості, який притаманний лише закоханим. Казкова щаслива мить. Навіть дощ не зіпсував настрою молодим романтичним закоханим.

Дощ почався зненацька. Здавалось на небі не було ні хмаринки, аж миттю над містом з’явилась важка сіра туча, грянув грім, почалась злива. Максим і Кіра спочатку сховались під деревом під розлогим каштаном, але важкі краплі дощу стікали з гілок дерева. Вони промокли до нитки. Тоді Максим схопив Кіру за руку, і вони побігли до автобусної зупинки, що була неподалік. Тут також ховалось від дощу декілька перехожих, яких зненацька захопила негода. Кіра трохи змерзла, мокра одежа прилипла до тіла, Максим притягнув її до себе і міцно тримав в своїх обіймах, зігріваючи своїм тілом, а вона зажмурила очі і слухала, як на землю ллється травневий дощ, як важкі краплі барабанять по даху зупинки, по зеленому листі дерев, по калюжах… Кіра посміхнулась.

— Чому ти посміхаєшся, Кіро? — запитав в неї Максим.

— Я слухаю, як йде дощ… знаєш, мені подобається така погода, — сказала Кіра.

— Така мокра сира погода… коли на дворі стає незатишно і бр-ррр… навіть прохолодно…

— Так. Мені подобається така погода… я люблю дощ. Мені подобається слухати, як він барабанить по дахам будинків, по склу вікон… в цьому є якась природна таємничість, таїнство, яке розумію лише я, і яке поєднує мене з всесвітом…

Максим посміхнувся і поцілував дівчину в носик.

— Знаєш, Кіро, ти дивовижна дівчина! — щиро промовив він. — Я ніколи не зустрічав такої. Я кохаю тебе, дуже кохаю…

— Правда?! — запитала вона і лукаво подивилась на нього.

— Ах ти, лисиця, твій погляд мене спокушує…

— Та невже?!

— Знаєш, яке в мене зараз бажання, Кіро?

— Ні.

— Залишитися з тобою удвох, щоб нікого не було поруч… я хочу тебе…

Максим трохи помовчав, потім рішуче промовив:

— Все! Мені набридло ховатися від дощу. Я не хочу тут більше знаходитись, Кіро, пішли додому!

— Але дощ ще не скінчився, куди ми підемо, Максиме? — заперечила Кіра. — До того ж, поглянь, які великі калюжі, я в них зараз потону…

Тоді Максим взяв її на руки і поніс по вулиці, переступаючи через калюжі. Кіра схилила голову йому на плече і навіть очі зажмурила. Ось він її герой, її лицар, обранець, який понесе її на руках на все життя…

Кіра прокинулась зненацька. Вона розплющила очі і довго не могла збагнути, де вона зараз знаходиться. Цей сон, це казкове марево, цей травневий теплий дощ, який щойно наснився їй, це був сон. Так, це був сон із її минулого. Яка солодка мить, який чудовий кольоровий сон, Кіра пожалкувала, що так зненацька прокинулась. Таким, яким Максим був тоді лагідним і чемним, коли вони зустрічались, він вже не був ніколи. Потім він був пристрасним, люблячим, уважним, щедрим, люб’язним, навіть галантним кавалером, вмілим коханцем, але він вже не був тим Максимом, яким був раніше, якого сьогодні вона бачила вночі. Сон і життя, марево і дійсність, інколи наші сподівання і мрії не виконуються. Дійсно, Кіра — дурепа, ще й яка! Про що вона мріє?! В неї є прекрасний чоловік, сім’я, син, а вона згадує картинки з минулого життя, коли вони з Максимом не були навіть ще одружені. Чомусь романтичний період їх побачень залишив в її душі неабиякий слід. Може тому, що Максим і справді тоді був другим, чи то Кірі просто здається. Ні. Він дійсно був тоді іншим, Кіра не могла помилитись. Після весілля чоловік став іншим, тільки вона це не відразу помітила.

«До речі, де її чоловік? І котра вже година?» Кіра поглянула на годинник, була вже восьма година ранку. Сонячні промені проникали в кімнату скрізь вікно. Вона лежала одна в ліжку, Максима поруч не було. Кіра сьогодні проспала, це сталося ледве не вперше за декілька років, раніше вона завжди чула будильник і прокидалася, ледве почувши мелодію. «Дивно, де зараз Максим? — подумала жінка. — Що він робить в цю мить? І чому він мене не розбудив?.. До речі, я запізнилась із сніданком для нього… Він буде не задоволений…» Ця думка неприємно вразила жінку. Кіра різко підвелась з ліжка і простягнула руку, щоб взяти халат, але в цю мить її погляд мимоволі зупинився на мобільному телефоні, що лежав на комоді. Це був телефон чоловіка. Її увагу привернула миготлива кнопка на телефоні, що сигналізувала про нове отримане повідомлення.

Мимоволі Кіра взяла телефон в руки, подумавши «раптом це щось важливе». Вона відкрила повідомлення і стала читати. В ту ж мить їй стало погано, вона відчула нудоту і запаморочення, скажений пульс забився в скронях, стало важко дихати. Вона сіла на ліжко і важко опустила голову, тяжко зітхнула. Кіра зрозуміла, чому Максим став іншим, у всякому разі в останній час, чому він допізна затримується на роботі, приходить додому виснаженим і втомленим з відчуженим поглядом, навіть уникає близькості з нею, і все тому, що у нього з'явилася інша жінка. «Інша жінка… Цікаво, яка вона. Зрозуміло! Напевно, це його секретарка, тепер зрозуміло, чому Максим так зніяковів, коли вона (ця секретарка Олена) дзвонила йому додому… Як же тепер мені бути? Як же жити тепер? Сказати йому прямо в очі, що я про все знаю і подати на розлучення… Чи зробити вигляд, що нічого не сталося, щоб врятувати сім'ю, шлюб, щоб не поранити сина Сергія, адже він дитина, він ні в чому не винен. Господи, що ж мені робити?»

Кіра почула, як до кімнати увійшов чоловік, вона непомітно поклала телефон на комод і зробила вигляд, нібито вона щось шукає у шухляді комода.

— А, ти вже прокинулась, Кіро, — сказав чоловік. — Ну то й і добре, я вже іду на роботу…

— Ти вже поснідав?

— Так.

— Чому ти мене не розбудив?

— Ти дуже міцно спала, люба, не хотів тебе будити…

— Зрозуміло…

Вона мимоволі посміхнулась, їй була приємна його турбота. Але ж в той же час Кіра пригадала щойно прочитане нею повідомлення на телефоні від коханки для її чоловіка. Кіра вмить стала серйозною. По обличчю пробігла тінь, вона важко зітхнула і відвернулась до вікна. Сонячний промінь болісно вдарив по очах, вона зажмурилась, на очах забриніла сльоза. Він підійшов до неї, поклав руку на плече.

— Кіро, ти добре себе почуваєш? — з турботою у голосі спросив чоловік. — Ти не захворіла часом?

Він вклонився до неї, турботливо і з ніжністю заглянув в її обличчя. Вона бачила його погляд, повний співчуття, мабуть це були награні почуття… чи Максим і справді хвилювався через неї. Це було нестерпно. Кіра це відчувала душею, їй було важко вдавати, що нічого не сталося, що все залишилося як і раніше. Треба було влаштувати сцену ревнощів, влаштувати гучний скандал, побити посуд врешті решт, не слід було увесь цей тягар нести в собі, отруювати душу думками про ревнощі і підозрювати чоловіка в нечесній грі і зраді. Слід все було сказати йому в обличчя, треба було одразу все розставити все по своїх місцях, проте вона поступила інакше. Кірі не хотілось бути сварливою жінкою, чи просто вона ще не була готова до цієї важкої непростої розмови. Бо після цієї розмови її життя розділиться навпіл. А хіба цього вже не сталося?! Хіба вона вже не відчула, що від її щасливого життя залишились лише осколки. Уламки від повітряного замку, який вона побудувала в своїй уяві. Казковий флер розвіявся як дим, залишився лише химерний морок, а ще… руїни її колишнього щастя. Кіра з острахом подивилась на чоловіка, вона дуже зблідла. Як про все, що вона відчуває, сказати Максиму, судячи з його вигляду, він ні про що не здогадується. Яка свята простота. Ні. Не так. Кажуть «інша простота гірша за крадіжку». Так буде вірніше. Страх і заціпеніння скували її душу. Серце прискорено билося, від шаленого пульсу у неї стояв шум у вухах, в скронях били молоточки. Не дочекавшись відповіді на своє запитання, Максим знову запитав у своєї дружини:

— Кіро, ти добре себе почуваєш? Ти не захворіла часом? Мені здалось, ти погано себе почуваєш… — сказав чоловік.

Голос в нього був більш наполегливий, в ньому проглядали владні нотки, такі знайомі Кірі. Це був голос владного самовпевненого в собі чоловіка, який звик керувати людьми і обставинами. Як же раніше Кіра не звертала на це уваги? Напевно, вона просто звикла до цього. Вона подивилась на нього, але чомусь боялась зазирнути Максиму в очі. Він напружено чекав від неї відповіді. Кіра зрозуміла, що їй щось потрібно відповісти, тоді вона сказала вдавано безпечним голосом:

— Так, я добре себе почуваю, Максиме.

Відповідь дружини на якусь мить спантеличила його:

— Дивно, мені здалось… може щось трапилось, Кіро? В тебе дивний вигляд, незвичний…

— Мабуть я трохи втомилася учора, — відповіла вона, щоб припинити цей допит.

— Може ти від мене щось приховуєш? — прискіпливо запитував чоловік.

— Ні. Нічого не трапилось…

— Якщо хочеш, я побуду з тобою вдома.

— Не треба, Максиме. Іди на роботу. Робота важливіше за мене…

— Кіро, не треба так казати. Ти же знаєш, як для мене важлива сім’я, ти і син.

Вона кивнула головою:

— Так, я знаю це.

— Кіро, я зараз поїду на роботу, але якщо тобі щось знадобиться, ти мені подзвони, будь ласка. Добре?

— Авжеж.

Максим вийшов з кімнати, Кіра втомлено присіла на ліжко, ноги не тримали її, в неї було відчуття, що вона дуже стомилася від важкої праці, немов ця непроста розмова з чоловіком забрала в неї багато зусиль, і зараз їй потрібен був відпочинок. Кіра почула, як гримнули двері, Максим пішов на роботу. І там він знову зустрінеться зі своєю коханкою. Кіра це знала напевно. Яка зручна ситуація для чоловіка — робота і коханка, все в одному флаконі, зручно, дешево і сердито… Який недоречний жарт, яка дурниця і… який біль для неї — для Кіри. Кіра сиділа як в прострації, вона не знала, скільки часу минуло відтоді, як пішов Максим. Від неприємних думок Кіру відволік телефонний дзвоник. Вона машинально за звичкою взяла телефон. Дзвонила її подруга Лариса.

— Алло. Кіро, це ти?

— Так. Це я…

— О, а що в тебе з голосом?

— Я в розпачі…

— Чому?

— Ларисо, уявляєш, я тільки що узнала, що в мого чоловіка є коханка.

— У твого Максима є коханка?! Оце новина! А так і не скажеш, на вигляд твій чоловік — така порядна людина.

— Свиня він, ось він хто! — зі злістю промовила Кіра, чомусь від цього їй полегшало на душі.

— Ну це правильно, Кіра, не треба все тримати у собі. Слід все висказати комусь. До речі, ти йому ще не вчинила скандал своєму судженому через його зради?

— Ні, я промовчала.

— Оце ти даремно, Кіро! Треба було вчинити скандал з побиттям посуду і з’ясуванням стосунків. Я так і зробила, коли мені зрадив мій колишній чоловік Олег. Правда, він потім пішов геть із дому, голосно стукаючи дверима… Він потім повертався до мене, але я його вже не пустила на поріг…

— Я знаю про це… ти мені вже казала про це сто разів.

— Ну а як же, образа мене гризе, серце кипить від злості… від того, що всі чоловіки такі дурні і безсовісні… руйнують свої сім’ї через легке порожнє захоплення на стороні…

— До речі, що ти збираєшся робити тепер?

— Я не знаю. Але я в розпачі… чуєш, Ларисо, я не знаю, що мені робити. Ось віриш, подружко, я останнім часом про щось таке здогадувалась, але я і гадки не мала, що все так повернеться, що він поступить так банально і непристойно, зрадить мені зі своєю секретаркою.

— Вона хоч красива?

— Хто?

— Ну, секретарка ця?

— Нічого в ній незвичайного немає. Дівчина як дівчина, трохи молодша за мене, приваблива фарбована блондинка.

— Це погано.

— Це чому?

— Дивна річ, чоловікам подобаються білявки, хоч фарбовані, хоч натуральні, без різниці.

— Ти, Ларисо, філософ, — сказала Кіра. Чомусь тон подруги її розсмішив.

— Це життєва позиція, моя подруго, — стала поясняти Лариса, — я намагаюсь ніколи не панікувати, а зважувати всі сторони справи, як негативні, так і позитивні.

— Чудово! У своїй справі я не бачу ніякої позитивної сторони.

— Можливо… Проте, я бачу вихід із твого скрутного становища.

— Який саме?

— Кіро, тобі слід звернутися до психотерапевта, до психолога, коротше, до спеціаліста…

— Я здорова! — заперечила Кіра. — В мене розбите серце, болить душа, просто розривається від болю… але я здорова, принаймні зараз, в мене навіть нежиті немає…

— Я не сперечаюся з цим… Я не про то кажу… Я кажу про поради психологів, про психологічні сеанси, тобто — психотерапевтичні сеанси… для людей, які опинилися в складній життєвій ситуації. Думаю, зараз тобі допомога психолога не завадить…

— Можливо… але, знаєш, Ларисо, мені якось не хочеться розкривати душу перед чужим чоловіком… розказувати йому про своє життя, про досить особисті речі… це як душевний стриптиз, оголяти свою душу перед незнайомою тобі людиною…

— Ну, не знаю, я пару разів в житті відвідувала психолога, нічого такого… ніяких незручностей я не відчула… Що правда, і ходити більше не стала…

— Ось бачиш, Ларисо, я права.

— Ну, в чомусь ті, дійсно, права… Але, Кіро, почитай перший-ліпший глянцевий журнал, там обов’язково читачам дають поради експерти, психологи та інші спеціалісти… І ці поради часто-густо бувають корисними.

— Ларисо, всім відомо, що в жіночих журналах інколи друкують усілякі дурниці. Або дають дурні… краще сказати, погані поради, які в реальному житті важко застосувати.

— Згодна, таке буває. Але не слід бути такою прискіпливою, Кіро! — наполягала на своєму Лариса. — Тому вважаю тобі все ж слід звернутися до психолога… за професійною порадою.

— Цікаво, де я його знайду того спеціаліста, того психолога?

— Хм!!! Через Інтернет, там повно оголошень. Зараз все можна знайти через Інтернет. Там безліч оголошень! Чого там тільки немає… сила-силенна чого тільки твоя душа забажає… ну я зараз не буду всього перераховувати… Я ось недавно через Інтернет купила собі таку модну сумочку, і знаєш, вона мені вийшла зовсім не дорого, в мазанині було б набагато дорожче… А два тижні тому я в Інтернеті на одному сайті побачила такі гарні шкіряні туфлі на шпильці… І ціна приваблива, звісно, я їх відразу купила…

— Чорні туфлі-човники?..

— Так.

— Ти мені їх показувала…

— Як вони тобі?

— Дуже красиві, мені сподобались.

— А я що кажу… в Інтернеті можна зараз все замовити… — сказала Лариса із азартом. Це була її найулюбленіша тема.

— Можна все купити, крім щастя…

— Щастя, правда, не купиш, але в Інтернеті є багато доволі цікавих сайтів знайомств. Я нещодавно познайомилась на одному такому сайті з досить пристойнім чоловіком… Уявляєш, подруго, він живе в нашому місті, і у нас з ним спільні інтереси. І я йому дуже сподобалась до речі… Він мені сам казав, вірніше… сам написав про це… В реальному житті ми ще не бачились, але я зрозуміла, що я йому дуже сподобалась, він сказав, що все життя мріяв зустріти таку жінку як я…

— Вони всі так говорять, — песимістичним тоном зауважила Кіра. — Всі чоловіки однакові, спочатку обіцяють золоті гори, а потім… всі дивляться в інший бік.

— Кіро, не треба згущувати фарби. Всі чоловіки різні, у всякому разі, я так сподіваюся на це… Але ми говорили про тебе, подруго… Раджу тобі сходити до психолога, ось побачиш, настрій у тебе покращиться, песимізм і депресія відступлять… Тобі слід пошукати оголошення в Інтернеті.

— Ларисо, щось мені не хочеться нічого шукати. І взагалі зустрічатись з невідомою людиною і все розповідати про себе… таке особисте, про родину, про чоловіка, про себе, — заперечила Кіра. — Мені не хочеться іти до психотерапевта.

— Кіро, ще краще, ніж сидіти вдома і божеволіти від думок про зраду чоловіка, думати, як він зраджує тобі зі своєю секретаркою, відчувати муки ревнощів, повір мені, я вже через це пройшла. Повір мені, в цьому нічого доброго немає…

До кімнати увійшов син, він чув розмову подруг. Син звернувся до матері:

— Мамо, а що таке муки ревнощів?

Кіра розгубилась від цього запитання, вона зніяковіло подивилась на сина:

— Сергію, це таке важке питання, що я зараз не можу тобі так просто відповісти…

— Алло! Алло! Кіро, чому ти не відповідаєш?! З ким ти зараз розмовляєш? — запитувала Лариса. — Це — Максим? Ти зараз зі своїм чоловіком розмовляла? Скажи йому, що він негідник… Що я ніколи не очікувала від нього такої підлості…

Кіра поспішила закінчити розмову з подругою:

— Може ти права, Ларисо. Я спробую звернутися до психолога… А зараз пробач мені, мені треба поговорити з сином.

— Зрозуміло! Кладу слухавку, — заторохтіла Лариса. — Але якщо тобі щось потрібно буде, Кіро, подзвони мені обов’язково. Чуєш Кіро?!

— Я чую! Обіцяю, я обов’язково тобі подзвоню, Ларисо. Дякую, що вислухала і підтримала мене. Я дійсно дуже засмучена через те все, що сталося… ну ти розумієш, про що я говорю…

— А як же! Треба триматися разом і підтримувати один одного у важку хвилину. Для того і потрібні подруги.

— Згодна з тобою, подружко…

Глава 3. Шалений ритм життя

Сьогодні Максим Леонідович Радецький увесь день був дуже заклопотаний на роботі, втім як і в усі попередні дні. Він спілкувався з колегами, знайомився з документами, підписував ділові папери, вів переговори з діловими партнерами по телефону, виїжджав на нові будівельні об’єкти. Справ було сила-силенна, керівництво будівельною компанією забирало багато зусиль, в кінці дня він відчував себе втомленим, на родину залишалось мало часу, проте він не скаржився, робота доставляла йому задоволення, його навіть можна було назвати трудоголіком через своє непомірне прагнення до роботи, бажання досягти кар’єрних висот за будь-яких обставин. Для Максима Радецького робота стояла чи не на першому місці в житті, залишаючи позаду все інше — особисте життя, сім'ю, розваги, спілкування з друзями, відпочинок. Ще в молодості, навчаючись в інституті, він поставив собі за мету домогтися успіху в житті, заради цього він не шкодував сил. Максиму нещодавно виповнилось лише тридцять п’ять років, він був у відмінній фізичній формі, то він вважав, що хронічна перевтома і нервове напруження через значне перевантаження і постійні стреси на роботі йому не загрожують.

Звісно будь-яка робота забирає багато часу, якщо віддаватись їй з душею, з самовіддачею. Сучасний шалений ритм життя потребує від людини великого напруження зусиль як фізичних, так і психоемоційних, іноді працівникам навіть ніколи пообідати чи відпочити на перерві. Сучасні люди проводять на роботі багато часу, викладаються на виробництві на всі 100 процентів заради успіху в житті. Успіх — це не тільки душевний комфорт і самоствердження тебе як особистості, це ще можливість довести оточуючим, що ти щось значиш в цьому житті, це можливість жити з комфортом у великому облаштованому будинку або багато габаритній квартирі, мати машину, дачу, сучасну дорогу техніку, можливість подорожувати по світу і інші блага сучасної цивілізації. Цікаво, хто ж від них відмовиться?

Свій бізнес Максим Леонідович Радецький побудував сам. Його будівельна компанія «Метро» не відразу стала прибутковою. Були часи, коли затрати на підприємство не виправдовувались, фірма зазнавала збитків; це позначалося на сім'ї, вони тоді жили впроголодь. Зараз часи змінилися, справи Максима Радецького пішли вгору, він і члени його родини ні в чому собі не відмовляли. Він вважав це своєю заслугою. Хоча треба зазначити, що спочатку частину стартового капіталу надали батьки його дружини Кіри, так як грошей у самого Максима на розвиток бізнесу не вистачало.

Ігор Петрович Кархут був співзасновником і акціонером будівельної компанії «Метро», вони разом заснували компанію з Максимом Радецьким. Однак більша частина акцій компанії належала Радецькому, у нього було більше повноважень, Ігор Кархут був лише його заступником. Вони непогано ладнали на роботі, навіть товаришували після роботи, іноді збиралися разом на пікніки, вилазки на природі, влаштовували банкети, відзначаючи вдалі угоди і переговори з партнерами по бізнесу, влаштовували дружні сімейні застілля. Кіра не дуже дружила з дружиною Ігоря Кархута Мариною, але вони підтримували теплі дружні стосунки, тому що їхні чоловіки разом працювали, і у них були загальні інтереси.

Чоловіки непогано ладнали між собою. Непорозуміння і розбіжності з'явилися тоді, коли Ігор звернувся до Максима з проханням виділити йому значну суму грошей на дорогу операцію для його дружини Марини. Марина дуже захворіла, в неї діагностували порок серця, і лікарі наполягали на проведенні термінової операції. Радецький тоді відмовив своєму колезі в цьому проханні, мотивуючи це тим, що всі готівкові гроші зараз вкладені в будівництво нового об'єкта. Ігор Кархут насилу проковтнув цю образу, в нього було величезне бажання гримнути дверима і звільнитися до чортової матері. Але він стримався, Ігор вважав це проявом слабкості, піти ось так просто після того, як він стільки років витратив на розвиток своєї компанії. Це була не тільки компанія Максима Радецького, це була і його компанія, Ігоря Кархута. Вони разом заснували будівельну фірму «Метро», витратили багато сил на її розвиток, у них за плечима багато вдалих проектів, зведених майже з нуля об’єктів, десятки житлових будинків і декілька великих торгівельних центрів. Ігор Кархут не звільнився, але десь в глибині душі він затаїв образу на свого начальника Максима Радецького, якого колись вважав своїм другом. Дружба пізнається в біді, Максим Радецький цю перевірку не пройшов. Кархуту довелося тоді брати кредит в банку під великі відсотки на операцію дружини. Операція була проведена фахівцями за кордоном, Марина скоро одужала, але з тих самих пір між колишніми приятелями встановилися прохолодні відносини, немов між ними пробігла чорна кішка. Максим злився на свого заступника і не розумів, чому так раптом змінився Ігор.

Дружина Радецького знала про цей випадок, Максим розповідав їй про це. Але сам Максим представив ситуацію так як ніби Ігор хоче використовувати загальні гроші фірми для своїх особистих цілей. Кіра тоді, коли тільки чоловік заїкнувся про цю тему, запропонувала піти назустріч проханню Ігоря, але Максим різко її перебив тоді і сказав, «щоб вона не втручалася в роботу компанії… вона все рівно не розбирається у справах…»

— Максиме, але ж я теж маю якесь ставлення до цієї будівельної фірмі, — заперечила Кіра. — Ти ж пам'ятаєш, що мої батьки вклали частину коштів в цю компанію…

— Кохана, не слід ображатися на мої слова, я все пам'ятаю, — відразу пом'якшав Максим, він привітно посміхнувся дружині, — Кіро, не потрібно відразу ображатися на мої слова, я іноді буваю різкий в своїх висловах… Ти ж бачиш, я зараз увесь на взводі, напружений. Я дуже втомлююся на роботі, викладаюся на повну потужність. Наша компанія тільки ось зараз пішла вгору, з'явилися якісь кошти… прибутки, а то до цього ми працювали в збиток собі. Ну ти це пам’ятаєш сама, що тобі говорити, згадай про ті часи, коли в нас не було грошей навіть нормально попоїсти, купити гарний одяг в престижному магазині, придбати якісні меблі, зручну і якісну побутову техніку… Ну що там казати! Були часи, коли нам довелось жити, на всьому економлячи…

— Але, Максиме, зараз же все змінилося… Справи у компанії ідуть добре, ти сам мені казав про це неодноразово…

— Ти розумієш, Кіро, ну не можна зараз виводити гроші з компанії. Це приведе до банкрутства фірми…

— Але Ігор казав, що його дружина Марина сильно захворіла, їй потрібна термінова операція на серці… операція не із дешевих, треба допомога закордонних спеціалістів…

— Коли ти зустрічалась з Ігорем Кархутом? — насторожився Максим.

Кіра зніяковіло подивилась на чоловіка:

— Я не зустрічалась з ним… він мені сам подзвонив учора на мобільний телефон. Він мені все розповів…

— Мені не подобається Кіро, що він тобі дзвонить…

— Чому? Ми розмовляли лише про справи…

— Не подобається і все! — власно промовив чоловік.

— Чому? Не розумію…

— Мені не подобається, коли тобі дзвонять сторонні чоловіки.

— Ігор Кархут — не стороння людина, він твій колега по роботі…

— Зараз мова не про це, Кіро… давай препиним розмову про це!

Кірі дуже не сподобалась поведінка чоловіка, його владна манера вести розмову з нею, поводитись з нею, наче він її володар, але вона промовчала і нічого не сказала йому про це, не бажаючи псувати сімейні відносини. Кіра вважала, що у них з чоловіком дуже благополучний щасливий шлюб, їй не хотілося його руйнувати образами і докорами. Мама завжди вчила Кіру бути уважною до чоловіка, поважати його, не сперечатися з ним, бути лагідною покірливою дружиною. «Повір мені, Кіро, — казала мати Надія Олексіївна своїй доньці, — чоловіки люблять лагідних доброзичливих жінок, а від сварливих непоступливих дружин вони тікають чимдуж. Головне для жінки — це що? Вірно — сім’я, родинний затишок, сімейне гніздечко… Отож бо тримайся, Кіро, за сім’ю, за чоловіка, ніколи не пропадеш…» Мати знала, що казала, вона прожила у шлюбі зі своїм чоловіком вже більше тридцяти років. Батьки майже ніколи не сварилися, у всякому випадку, а присутності своєї доньки Кіри. І батько Кірин Іван Ілліч ніколи не ображав дружину, піклувався про неї.

— Кіро, про що ти думаєш? — звернувся до неї чоловік. — Ти, мабуть, мене не чуєш, що я кажу…

Вона уважно подивилася на чоловіка:

— Ні, я тебе уважно слухаю, Максиме.

— Ну то й добре, я то мені здалось, ти десь вітаєш в хмарах. Ти у мене така мрійниця, Кіро, про щось думаєш постійно, про щось турбуєшся… навіть про чужих нам людей…

— Максиме, так ти не допоможеш з грошима родині Кархутів? — запитала вона в нього, хоча розуміла, що питання зараз недоречно, вони майже тільки що не посварилися.

— Зараз це не доречно, Кіро, я тобі вже казав про це… може згодом, ми поговоримо про це з Ігорем, можливо я допоможу йому виплатити частину кредиту, який він взяв у банку, — сказав Максим. Він уважно подивився на дружину: — Ти згодна зі мною, Кіро?

— Авжеж… якщо ти так вважаєш, що так буде за краще, нехай вона так і буде…

Кіра погодилася з думкою чоловіка. А що вона могла ще зробити, вона завжди і в усьому йому довіряла і прислухалася до його думки. Ця розмова сталася десь три роки тому. Багато води утекло з тих пір. Події того дня майже стерлися з пам'яті, але якийсь неприємний осад залишився в душі Кіри. Ну що таке, неприємна розмова з чоловіком. Дрібниці життя, скажете ви. Але з таких дрібниць і складається наше життя. Неприємні спогади і переживання мають властивості накопичуватися в пам'яті, залишаючи слід в ранимій душі жінки. Жінка — істота трепетна, дуже вразлива, образити її дуже легко. Іноді для цього досить колючого неприємного погляду, декілька образливих слів, зневажливого ставлення до неї…

***

Максиму Радецькому ніколи було думати про сімейні справи на роботі, він всього себе віддавав роботі, лише під вечір, залишившись наодинці у себе в кабінеті, він згадав про розмову з дружиною сьогодні вранці. Кіра здалась йому дуже дивною, вона була дуже напруженою, боялась дивитись йому в очі. «Невже в неї з’явився інший чоловік?!» — подумав Максим. Але він відразу відкинув цю думку. Кіра була не така. Вона б не стала зраджувати йому крадькома. Вона була відвертою людиною, всі її подумки відображались в неї на обличчі. Власне він і кохав її за це і цінував. Кіра була хорошою дружиною і матір’ю. Чого їй бракувало, так це пристрасті, вогню. Цих рис сповна діставало Олені Стешко, секретарці Радецького. Вона була дуже пристрасна у ліжку, її жагучі поцілунки зводили його з розуму.

Цей службовий роман тягнувся вже півроку. І все би влаштовувало Максима Радецького, якби не бажання секретарки Олени одружитися з ним, справа в тім, що Максима все влаштовувало і він не хотів розлучатися з Кірою, хоча не хотів і втратити коханку. Вчора Олена загрожувала тим, що розірве стосунки з ним, якщо він не розлучиться з дружиною. Вона влаштувала величезний скандал, коли вони після роботи поїхали до неї додому, Олена плакала і докоряла Максиму, що він її не кохає і не цінує, а тримає лише за коханку. Йому довелось затриматись в неї до пізньої ночі, може тому сьогодні Кіра була такою дивною, може дружина ревнувала його, а може і здогадувалась, що в нього є коханка. Все це треба йому з'ясувати, і зробити це слід якомога швидше, щоб не вибухнув сімейний скандал. Максим не любив скандалів, не любив докорів і жіночих сліз. Він любив, щоб все йшло своєю чергою, без скандалів, ексцесів і інших негараздів, щоб нічого не відволікало його від роботи.

— Робота понад усе, — жартівливо посміхнувся він сам до себе, перегортаючи сторінку календаря. Він відкрив робочий щоденник, що лежав у нього на столі, і зробив в ньому декілька позначок. Ці справи термінові, завтра їх слід зробити вранці в першу чергу.

В кабінет без стуку увійшла секретарка. Вона лагідна подивилася на нього:

— Втомився, любчику, сьогодні?

— А ти як сама гадаєш?..

— Так, згодна, день видався сьогодні важкий.

— Згоден. Втім, як і усі попередні дні…

— Макс, що ми будемо робити після роботи?

Почувши слово «ми», Максим насупив чоло.

— Ой, ну чого ти хмуришся, Макс? Я щось не те сказала?

— Ні-ні, ти все сказала правильно, люба… — поспішив він її заспокоїти. — Ну іди, Олено, до мене… я скучив за тобою страшенно…

Вона підійшла до нього, притулилась до нього усім тілом. Вона була така гаряча, така пристрасна, він притягнув її до себе, палко поцілував. Вона замружила очі від задоволення і щось промуркотила. В цю мить в кабінет заглянув Ігор Кархут. Побачивши коханців, він зупинився на порозі кабінету і промовив невдоволено:

— Ну, ви хоча б були обережніше… двері би зачиняли за собою…

— А чого нам ховатися від людей, — промовила, посміхаючись, Олена, — усі і так знають про нас…

— Що знають? — насторожився Радецький. Він різко відсторонився від Олени, ледве не відштовхуючи від себе.

Секретарка підійшла до вікна і хитрувато подивилась на Радецького:

— Макс, ну ти як дитина мала, всі і так знають, що ми коханці з тобою… колектив як сім’я, нічого не приховаєш один від одного. Як то кажуть, шила в мішку не сховаєш.

— Слушна думка, — погодився с секретаркою Ігор. Він топтався на порозі, не знаючи, що робити далі, в руках він держав папку з документом.

— Це якась дурниця, ви несете якусь нісенітницю! — невдоволеним тоном промовив Радецький. — Ігор, ти у справах зайшов? Якщо так, то проходь.

Олена відсторонено стояла біля вікна. Радецький суворо подивився на неї і сказав:

— Олено Сергіївно, принесіть нам, будь-ласка, кави.

— Мені — дві ложки цукру, будь-ласка, я люблю солодке, — сказав Ігор.

— Зараз принесу… — сказала секретарка і з невдоволеним виглядом вийшла з кабінету.

Радецький мовчав декілька хвилин, потім уважно подивився на свого заступника:

— Ігоре, скажи, то це правда, що всі знають, що ми любовники з моєю секретаркою Оленою?

— У всякому випадку, здогадуються… — відповів Ігор.

— Це погано… Дуже погано! Це може зганьбити мою ділову репутацію, зіпсувати імідж… Думаю, слід звільнити Олену якомога скоріше…

— Але, Максиме, де ти знайдеш так швидко хорошу секретарку?

— Знайду через оголошення. Це не проблема. Обов’язки секретарки може виконувати будь-яка недурна дівчина, яка закінчила школу і вміє набирати текст на комп’ютері… та варити каву.

— Можливо, я замислювався над цим. Але ж куди Олена Стешко піде? Зараз важко працевлаштуватися, в місті безробіття. Не так легко знайти роботу…

— Це мене вже не стосується. У всякому разі, може влаштуватися в службу зайнятості.

— Максиме, ну ти хоча б допоміг їй працевлаштуватися, — сказав Ігор. — Олена, в принципі — непоганий робітник. Все завжди виконувала вчасно…

— Не слід її зараз вигороджувати, Ігоре, вона не маленька, сама собі дасть раду…

— Але чому ти її звільняєш?

— Вона мене не влаштовує як працівник. І все. Годі про це казати! — сказав на підвищених тонах Радецький, на щоках в нього виступили червоні плями. Він здавався дуже знервованим.

— Макс, чому ти так завівся, я не розумію… що я такого сказав.

— Пробач, друже, це все нерви. Ти ж розумієш, важка робота, сьогодні ще напружений день видався… все якось не так пішло… Вдома з дружиною якось не так поговорили… а може я просто втомився… сам знаєш, кінець місяця, повно роботи… Сьогодні підрядник дзвонив з будівництва. Їм не завезли на об'єкт цемент, робота стоїть, люди простоюють, а це ж все гроші, простій, зрив зобов'язань і графіків будівництва. Хтось ж за це повинен відповідати, ось і нерви не витримують… ну сам розумієш. Виробничі питання, їх треба вирішувати комусь. До речі, Ігоре, виріши це питання завтра з ранку з підвозом цементу на будівництво.

— Добре.

— Ну ось і добре. А то розумієш, вони мені будівництво зривають, цемент не завезли, чорт знає, що там коїться в них, а це важливий об’єкт, його слід здати вчасно, дуже впливові люди внесли в це будівництво свої кошти… слід зауважити, немалі кошти… Так що у тебе там, Ігоре? Говори, з чим прийшов… а то я сьогодні щось сильно втомився… сам знаєш, кінець місяця, повно роботи…

— Я саме з цього приводу до тебе і зайшов, Максиме. Ось дивись приніс на підпис план робіт на наступний місяць.

— Так, гаразд. Давай я подивлюсь, що там…

Вони занурились в обговорення справ. Олена стояла під дверима і підслуховувала, про що вони говорили. Вона була в розпачі. Мало того, що Максим Радецький не одружиться з нею, так він ще надумав позбутися її, вигнати з роботи як пройдисвітку якусь. Жінка була дуже обурена. Вона вирішила помститися своєму коханцеві.

Глава 4. Відверта розмова

Кіра Радецька довго вагалася звертатися їй за допомогою до психолога. Вона чула, що в останні часи з’явилося багато людей в Інтернеті, які пропонують свої послуги під виглядом професійних психологів і психотерапевтів. Багато хто з них насправді такими не були, вони лише пройшли двомісячні або шестимісячні курси по психотерапії. Звертатися до таких «спеціалістів» означало не тільки викинути гроші на вітер, але і що ще гірше, могло зашкодити психіці людини, яка могла звернутися до такого горе-любителя психологічних наук. Кіра не любила шарлатанів і дилетантів. Вона ретельно і дуже уважно продивилась в Інтернеті оголошення психологів, які вели приватну практику і надавали консультації своїм клієнтам відповідно до прейскуранту.

Продивившись багато сайтів за останні два дні, Кіра випадково потрапила на сайт приватного психотерапевта Сніжани Борисівни Холодової, вона вирішила зупинитись на цьому спеціалісті. У Сніжани Холодової був досить пристойний сайт, вона вказала у своїй біографії інститут, який закінчила, у неї була пристойна освіта, хороші рекомендації, до своїх 37 років психологіня встигла вже захистити кандидатську дисертацію, написати пару наукових праць. Офіс був розташований в центрі міста, що не маловажно. Це теж плюс. Оренда приміщення в центрі міста коштує дуже дорого, значить, це не якась «шарашкіна» контора. На фото, викладеному на своєму сайті, Сніжана Холодова виглядала діловою впевненою в собі жінкою. Замислений погляд сірих очей, дивиться з розумінням. Ледве помітний макіяж, стрижка каре, одягнена в діловий костюм пастельних тонів. Стримана в усьому, не красуня, але миловидна і певно приваблива, тобто, якщо мати на увазі інтерес до неї чоловіків.

«Такі люди мають сильну харизму, підкуповують до себе невибагливістю, навмисною простотою; нічого кричущого в образі — яскравої косметики або строкатого яскравого одягу, цілком поважний послужний список… Думаю, вона мені підійде, — подумала про себе Кіра, продивившись сайт психолога Сніжани Холодової, — вважаю, спілкування з такою людиною як раз піде мені на користь… Мені якраз не вистачає впевненості в собі…» Кіра зателефонувала Холодовій і домовилася з нею про зустріч. Холодова була діловою і лаконічною. Вона відразу зазначила, що її консультації не з дешевих. «Зрозуміло, відсіває на перших порах „не тих клієнтів“, безгрошових студентів, малозабезпечені верстви населення, пенсіонерів та просто безцільно відпочиваючу публіку… Ну що ж, цілком логічно… У наш час послуги хорошого фахівця коштують дорого…»

Сніжана Холодова виявилась брюнеткою, худорлявою жінкою високого зросту. Зріст в неї був як у манекенниці, що не заважало їй носити туфлі на високих підборах. В реальному житті вона виглядала досить привітно, проте погляд сірих очей був досить пронизливий, холодний. Прізвище Холодова їй дуже підходило. Кіра пройшла до кабінету. Вона злегка зіщулилася під пильним поглядом психотерапевта Сніжани Холодової. Та посадила її в крісло навпроти себе і повела неспішну бесіду, намагаючись за півгодини дізнатися у клієнтки все, що її турбувало і непокоїло. Розмова видалась нелегкою і непростою. Холодова задавала навідні запитання, але Кіра з небажанням відповідала на питання психотерапевта, не охоче відкриваючи свою душу сторонній людині.

Під час психотерапевтичного сеансу Кіра відчувала себе не в своїй тарілці. Вимушена поза волею розповідати дуже особисті речі про себе, про чоловіка, про їх сімейні відносини, Кірі Радецькій ця бесіда з психологом здавалася якимось душевним стриптизом, коли людина оголюється перед сторонньою людиною, розповідає досить особисті речі, навіть такі, наприклад, що стосуються її сексуального життя з чоловіком. Сніжана Борисівна Холодова уважно слухала свою клієнтку і все записувала в свій червоний щоденник, який лежав в неї на робочому столі, записуючи при цьому навіть незначні дрібниці і деталі розмови. В руках Холодова тримала кулькову ручку золотистого кольору, блискучий золотий колір дуже нервував і дратував Кіру, і відволікав її від бесіди. Після першого сеансу психотерапії Кіра вийшла з кабінету Холодової вся зніяковіла і трохи присоромлена. Їй було соромно, що вона ось так все розповіла про себе сторонній людині. І толку, взагалі-то, від цієї бесіди було мало. Душевна рівновага так і не відновилося, а ще вона відчувала себе спустошеною і втомленою. Втім, це був лише перший сеанс. Можливо, наступні сеанси терапії будуть не такі вже неприємні.

Кірі Радецькій грошей, які вона заплатила за послуги психотерапевта, їй не було шкода. Хоча сума була чимала, 850 гривень за 50 хвилин. Гірше було те, що Кіра не відчула полегшення після походу до психотерапевта. Так, Кіра змогла виговоритися, розповіла про те, що її хвилює, що її чоловік їй зраджує, що в нього є коханка, і мабуть уже давно, і що чоловік змінився останнім часом, і у них зіпсувалися відносини, хоча раніше все було просто чудово. Про таке можна було прекрасно все розповісти найкращій подрузі або матусі, вони хоча б її пожаліли. Але пані Радецькій дуже кортіло поспілкуватися з фахівцем, спеціалістом з психологічних наук. І що Кіра почула на втіху від фахівця Холодової. «Що таке буває в сімейному житті… Через таке проходять багато сімейних пар.» І варто було заради цього йти на цей сеанс психотерапії?! Наступний сеанс повинен був відбутися через кілька днів. Кіра твердо вирішила більше до психолога не ходити. Одного сеансу було досить, щоб зрозуміти, що не потрібно свої проблеми перекладати на інших, а треба самій влаштовувати своє життя.

***

Олена Стешко вирішила помститися своєму невірному підступному коханцю. Якби Максим Леонідович Радецький знав би наперед, як поведе себе його особиста секретарка, можливо він не став різко розривати з нею стосунки і звільняти Олену Стешко з роботи. Всім відомо, що жінки досить підступні непередбачувані істоти. Особливо це стосується розгніваних кинутих чоловіком жінок. Чоловіку слід ретельно подумати, щоб не опинитись у пастці, яку йому готує розлучена на нього, покинута ним жінка. Проте слід відразу зауважити, що не всі жінки хижі і підступні, і не всі прагнуть помсти. Багато хто з жінок досить миролюбні лагідні істоти, не нездатні свідомо нашкодити людині, навіть тій, що образила її. Світ тримається саме на таких жінках — добрих, порядних і люблячих…

Олена Стешко була не із таких. За природою вона була хижачкою, хоча досить привабливою і ефектною. Такі жінки відразу впадають в око чоловікам, як тільки вони їх побачать, особливо це стосується чоловіків, які немов сороки кидаються на все яскраве, блискуче і ефектне. Але, як відомо, за красивим фасадом, тобто привабливою зовнішністю, може скриватись важкий, незлагідний і примхливий характер. Такі люди дуже образливі і важко пробачають своє приниження і образу. Так ось Олена була дуже ображена на свого колишнього коханця і керівника досить успішної будівельної компанії «Метро» Максима Леонідовича Радецького. Олена вирішила помститися своєму босові. Насамперед вона вирішила викрасти з компанії Радецького важливі документи. Якби ж він знав, чим це обернеться…

Один з цих документів, що винесла з офісу недбайлива секретарка, був документ на купівлю землі, де зараз йшло будівництво нового торгового центру, будівництво здійснювала будівельна компанія «Метро». Земля під забудову була придбана з порушенням закону. Про це знав і сам керівник будівельної компанії Максим Радецький і його заступник Ігор Кархут, і замовник будівництва — впливова в місті людина Михайло Владленович Федін. Федін був чиновником в міській адміністрації, у нього був благодійний фонд «Майбутнє міста». Нібито земля, на якій зараз щосили йшло будівництво майбутнього торгового центру, спочатку виділялася з міського житлового фонду для благих цілей, облаштування паркової зони в одному з густозаселених районів міста. Що було зазначено в початковому документі. Але потім з'явився новий документ, в якому було зазначено, що цю ділянку землі було придбано будівельною компанією «Метро» під забудову майбутнього торгового центру. Олена Стешко вирішила оприлюднити цей документ і віднесла ці папери до редакції газети «Вечірній регіон». Статтю написав відомий журналіст Микола Тирса. Стаття називалася «Хто розбазарює наші землі?»

Вибухнув скандал. Громадськість і місцеві активісти, екологи і мешканці цього району були вкрай обурені, що замісто парку поруч з їхніми будинками буде торгово-розважальний центр. Під сильним тиском громадськості і міських засобів масової інформації будівництво майбутнього торгового центру було заморожено на невизначений термін. Федін рвав і метав, він викликав до себе Максима Радецького для неприємної розмови і наказав тому вирішити питання з продовженням будівництва або в крайньому випадку компенсувати витрати, які Федін вклав вже в будівництво майбутнього торгового центру. Таких грошей у компанії «Метро» і у самого Радецького не було. Треба було щось робити, щоб врятувати ситуацію, але сам Максим Радецький не знав, як це зробити. Гірше того, Федін погрожував йому розправою. Радецький прокляв той день, коли взяв на роботу Олену Стешко.

Максим Радецький подзвонив колишній коханці і наговорив їй кучу неприємних слів. Радецький не соромився у виразах, і дозволив собі виплеснути на колишню коханку, яка так підло його зрадила, весь свій гнів і негатив. Олена не стала довго слухати свого колишнього начальника і кинула трубку. «Так тобі й треба! — зло сказала вона, втупившись на вимкнений телефон. — Будеш знати, як поводитися з порядними людьми… Я тобі не фіфа якась… Я себе поважаю, і нікому не дозволю так з собою поводитись.»

А на останок, щоб, так би мовити, грімко гримнути дверима, Олена Стешко пішла ще на один не дуже порядний крок. Вона подзвонила дружині Максима Радецького і запросила її на розмову. Вони зустрілись у кафе «Тоскана». Насправді, Кіра не хотіла йти на цю зустріч, але Олена наполягала на цій зустрічі. Вони домовились зустрітися о сьомій вечора в кафе «Тоскана». Кіра подзвонила матері і попросила прийти до неї посидіти з сином Сергієм, їй не хотілось залишати сина одного вдома. Надія Олексіївна погодилась посидіти з внуком, але відразу висловилась проти того, щоб донька їхала на зустріч з колишньою секретаркою свого зятя.

— Кіро, ну скажи мені, навіщо тобі зустрічатися з цією жінкою? — сказала Надія Олексіївна, щойно переступивши поріг оселі Радецьких. — Ця жінка так огидно поступила з Максимом, вкрала важливі документи, що належали компанії, оприлюднила таємні документи, це викликало скандал у суспільстві, цим вона підвела увесь колектив, колег, з якими працювала… Максим тепер майже на межі банкрутства… Будівництво нового об’єкту, в яке вбухали немалі кошти, заморожено, Федін погрожує йому розправою… і все через цю непорядну жінку, яку Максим взяв працювати секретаркою в свою будівельну компанію «Метро».

— Мамо, звідки ти все це знаєш? — спитала Кіра. Вона була здивована обізнаністю своєї матері.

— Мені Максим про це розповів. Він часто ділиться зі мною новинами, хоча це хорошою новиною і не назвеш… Ми спілкуємось з ним, він мені дзвонить доволі часто по мобільному телефону… Поважає, значить тещу…

— Цікаво чути це. А навіть не уявляла, що ви такі прекрасні друзі… А часом Максим тобі не розповів, що його секретарка по сумісництву була ще і його коханкою? Чи він вирішив не посвячувати тебе в свої особисті справи?

— Та ти що?! Хіба це правда? Кіро, цього не може бути! Та я за свого зятя головою ручаюсь, що в нього ніколи нема крім тебе, доню…

— Я б не була такою впевненою, мамо. Так. Це правда, я сама нещодавно про це дізналася. Це дуже неприємна новина… повір мені…

— Цього не може бути!

— Чому?!

— Я не вірю в це і все!.. Максим, мій зять — чесна порядна людина, він мене кожен раз поздоровляє з Днем народження, з Новим роком та з іншими святами… Максим дуже уважний, чуйний… ні… він не міг так вчинити з тобою, з нами… Може його хтось обумовлює, конкуренти, наприклад, вирішили йому нашкодити, посварити з сім'єю, зруйнувати його будівельний бізнес… — припустила Надія Олексіївна. — Таке часто буває в бізнесі, конкуренти йдуть на різні хитрощі і прийоми, щоб втопити більш щасливого і удачливого бізнесмена. А у Максима бізнес останнім часом йшов дуже добре, компанія процвітала, була прибутковою.

— Не знаю, мамо, що тобі сказати. Але мені здалося, що останнім часом Максим віддалився від мене, він став зовсім чужим іншою людиною. Його постійно немає вдома, приходить з роботи додому він пізно, вічно затримується десь, а останнім часом навіть під ранок повертається додому.

— Таке трапляється, дочка, робота, ділові переговори…

— Але не до самого ранку ж!

— Не знаю, мені Максим завжди подобався, я йому довіряла.

— Я теж… у всякому разі до останнього часу я вірила йому беззастережно. А тут днями дивлюся його мобільний телефон, там послання від його коханки, я мало не втратила свідомість, в очах потемніло… у мене був такий шок…

— Це все підступи ворогів! Я впевнена в цьому, — рішуче вимовила Надія Олексіївна.

Дивлячись на рішучість матері, з якою готовністю та захищає свого зятя, Кіра була готова і сама повірити в безгрішність свого чоловіка… Їй так хотілось в це вірити.

— Я подумаю над твоїми словами, мамо. Може бути, Максим дійсно ні в чому не винен, я марно на нього серджуся і звинувачую в зраді.

— Звичайно, доню, так воно і є… ось побачиш, непорозуміння швидко розвіється. Так буває в житті, між чоловіком і дружиною іноді трапляються непорозуміння, навіть суперечки, недомовки… трапляються навіть сварки, не доведи Господи, звичайно, до цього.

— Мамо, а якщо дійсно це правда, і насправді виявиться, що мій чоловік зраджував мене зі своєю секретаркою, та хіба мало з ким ще… Зараз це зробити — раз плюнути, багато жінок є охочих для відносин без зобов'язань. А Максим успішний бізнесмен, завжди знайдуться мисливиці за багатими успішними чоловіками… Навряд чи якийсь чоловік встоїть від такої спокуси… Любовна гра, флірт, чаруюча посмішка такої звабливої жінки-інтриганки і все… чоловік пропав, потрапив в її тенета.

— Будемо сподіватися, Кіро, що цього не станеться. Ну, а якщо так трапиться, доню, я не бачу причин для паніки… кажуть, чоловік як кіт, погуляє і повернеться додому. Таке буває в сімейному житті, Кіро… Через таке проходять багато сімейних пар.

Кіра подумала, що десь вона вже чула ці слова. Вона згадала, що почула це від свого психотерапевта Сніжани Холодової. Та теж чомусь захищала саме Максима, а не її.

— Які образливі слова ти говориш, мамо, — вигукнула Кіра. — Значить, жінка повинна покірно зносити все і навіть зради чоловіка… Це образливо, принизливо, це навіть ганебно…

— Ну я цього не говорила…

— Так тільки що про це сказала, мамо.

— Я тільки хотіла сказати, що зрада чоловіка — не привід для розлучення…

Кіра ображено відвернулась до вікна. До горла підступив ком. Вона хотіла розплакатися, але стрималася, намагаючись тримати себе в руках. До того ж, не хотілося, щоб через сльози потекла туш. Тоді б довелось знову фарбувати вії, а часу збиратись було вже обмаль.

— Кіро, не потрібно бути такою принциповою. Я не те хотіла сказати. Головне, що тобі треба пам'ятати, дочка, що у тебе сім'я, син, чоловік… тобі треба берегти сім'ю — це головне для жінки, все інше додасться… ну а дрібні непорозуміння зустрічаються у всіх сім'ях.

— Нічого собі дрібне непорозуміння — зрада чоловіка?! — вигукнула з обуренням Кіра.

Мати критично подивилася на дочку:

— Ти надто багато думаєш про себе і категорична дуже, Кіро, а це до добра не приводить, треба бути мудрою у сімейних відносинах…

— Я намагаюся, мамо, бути такою, мудрою, як ти кажеш.

— Ось правильно і робиш, Кіро. Так і треба робити, бути мудрою дипломатичною в родині… і все буде добре. Ось подивися на свою подругу Ларису…

— А що з нею не так?

— Так все не так! Розійшлася, посварилася з чоловіком через дрібницю якусь…

— Нічого собі дрібниця, та він же їй постійно зраджував, вони погано жили, сварилися постійно, жили як кішка з собакою, пам'ятається, він навіть один раз підняв на неї руку, вона мені жалілася на свого чоловіка Анатолія. Ось вона тому і вигнала його.

А тепер подивись на неї, який рік живе одна, живе без чоловіка, сама виховує доньку. А роки йдуть, між іншим, так скоро їй і сорок років виповниться, потім п'ятдесят… і добре ще буде, якщо їй зустрінеться на її життєвому шляху хороша порядна людина. Хорошого чоловіка зараз важко знайти, особливо, після сорока років… А тобі, Кіро, пощастило, у тебе Максим — справжнє золото, турботливий чоловік, хороший батько, успішний бізнесмен.

— Ти його прямо розхвалюєш, мамо, наче він золотий червонець, ну їй-богу.

— Ну, а що тут такого. Люблю я свого зятя, вважаю нам з ним пощастило, ось і батько твій теж так вважає… Так що, Кіро, донечко, переглянь свої відносини з чоловіком, будь з ним ласкавіше, ніжніше, дбай про нього, не супереч, ні в жодному разі, чоловіки цього не люблять, по своєму чоловікові Івану це знаю. З чоловіком треба поводитись лагідно, він для тебе все зробить, ось побачиш. А Максим тебе пестить, плекаючи, пилинки з тебе здуває, навіть працювати тобі не дає. Такого чоловіка пошукати ще треба!

«Такого чоловіка пошукати ще треба!» — думала Кіра над словами матері, їдучи в таксі на зустріч з Оленою Стешко. Кіра дивилась у вікно, погляд в неї був замислений і меланхолічний, за вікном перед нею миготів міський пейзаж, швидкий шалений рук натовпу перехожих, низка машин і автобусів. Був уже вечір, всі кудись поспішали, у всіх були свої справи і проблеми. На заході дня місто убралося в теплі малинові і золотисті кольори. Картинки за вікном весь час змінювалися. Високі будинки і торговельні центри чергувалися з площами і скверами, Кіра зазначила, що листя на деревах подекуди вже пожовкли, опале листя засипало тротуар. На вулиці стояла рання осінь, радувала поки ще теплою погодою, але синоптики вже попереджали, що скоро погода зіпсується, підуть дощі, стане прохолодніше. А поки погода радувала, західне сонце яскраво світило в очі. Кіра дістала з сумочки сонцезахисні окуляри і одягла їх, і відразу кольори західного неба змінилися, посіріли, на вулиці стало похмуро…

Кіра знову згадала слова, сказані матір'ю: «Такого чоловіка пошукати ще треба!» Цікаво, мати дійсно так вважала чи заспокоювала її, щоб Кіра, не дай боже, не наробила дурниць, не сварилася з чоловіком, не стала думати про розлучення. Кіра знала, що мати бажає їй усього кращого. І все ж щось непокоїло молоду жінку, на душі було неспокійно, якось тривожно… Хоча чого їх тривожитись, в неї «майже розкішне життя», як каже її подруга Лариса, Кіра всім забезпечена завдяки своєму чоловікові Максиму Радецькому, вона ні в чому не має потреби. Все у неї є: розкішна квартира в центрі міста, гроші на відвідування бутиків, модних салонів, красивий модний одяг, коштовності… ось навіть гроші на таксі є. Чого, питається, мучити себе думками про ревнощі і про можливу зраду чоловіка. Багато хто з жінок навіть не переймаються через це — ревнощі, зраду, для них головне, щоб у чоловіка були гроші, і щоб він забезпечував своїй дружині сите розкішне забезпечене життя. Може і Кірі так варто поступати. Можна і так добре жити, не замислюючись ні про що… головне тільки — виконувати зобов'язання перед сім'єю… Так, це головне — зобов'язання перед сім'єю…

«Дивно, якщо Максим такий хороший, як каже її мати, то чому ж самій Кірі в останні роки все важче з ним живеться?» Може тому, що заточив він її в золоту клітку і не дає вирватися на волю, навіть на роботу не пускає, наче вона його власність. Останнім часом навіть затишний будинок став не милий Кірі Радецькій, постійне перебування в чотирьох стінах стало її пригнічувати, хотілося вирватися на свободу, на повні груди вдихнути свіжого повітря… втекти від постійної опіки і контролю чоловіка, від його прискіпливих очей, іронічного владного тону. Звичайно, Кіра не хотіла розлучення, але і жити під замком теж вже порядком набридло… Вона втомилась від такого життя, її душа прагнула якісь змін. Будь-який оптиміст сказав би, що це чудово, а ось песиміст зазначив би з долею скептицизму, що зміни інколи до добра не доводять… Якщо ти руйнуєш свій старий будинок дощенту, ти повинен бути готовий до того, що твоє життя зміниться повністю кардинально. Не кожен впорається з цим. Та й інколи не потрібно все ламати дощенту.

Будь-які зміни можуть призвести до серйозної кризи в житті, навіть зламати долю людини, якщо буреломні карколомні події вторгнуться в життя людини зненацька і стануть дуже значними і руйнівними. І тоді замість міфу і мрії про нове прекрасне вільне життя людина опиниться на уламках колишнього життя. Хто допоможе тоді адаптуватися в житті, хто збере осколки колишнього життя, благополуччя, любові, удачі, надій… всього того, що становило попереднє життя і робило людину щасливою… або це щастя здавалося оманливим, не повним, позбавленим якихось інших рис, яких не вистачало цій людині. Хто його знає? Ніхто часом не знає, чому людина щаслива або нещаслива… Часом поняття ці розмиті і не зовсім чіткі, іноді навіть помилкові. Пристрасть можна прийняти за любов, покірність прийняти за подяку, звичку за обов'язок, випадкові захоплення за серйозні відносини…

Глава 5. Незнайомка

Кафе «Тоскана» знаходилось в іншому районі міста на другому березі Дніпра, добиратись туди було досить далеко, якщо на громадському транспорті, то знадобиться більше часу на дорогу, то Кіра взяла таксі. Вона приїхала на 10 хвилин раніше. Олени Стешко ще не було в кафе, Кіра замовила собі каву і стала дивитися у вікно. Настрій в неї був кепський, на душі чомусь було моторошно, неспокійно. Кіра нервово помішувала ложечкою каву, зненацька вона впустила ложку на підлогу. Ввічливий офіціант підійшов до неї і підняв ложечку. Кіра вибачилась перед ним:

— Вибачте мені, так не зручно вийшло…

— Нічого. З ким не буває, — відповів він. — Я зараз принесу іншу…

— Ні, не потрібно. Я вже перемішала каву.

— Може вам ще щось принести. Мені здається, ви дуже бліда.

— Ви дуже уважні, юначе.

Він посміхнувся:

— Ви мені лестите. Мені нещодавно виповнилося 28 років.

— Правда?! А так не скажеш.

Вона уважніше придивилася до нього. Він дійсно на перший погляд здавався молодшим. Але складки біля очей трохи видавали вік. Кіра пильно розглядала офіціанта, що зупинився біля її столика. Він був приємної зовнішності. Швидше симпатичний, ніж гарний. Приємні риси обличчя, чорне злегка кучеряве волосся спадало на плечі, на обличчі триденна щетина, цілком в дусі часу, зараз майже всі чоловіки вважають за краще носити бороди. Очі… очі в нього були світло-блакитні, дуже жваві й іскристі, коли він посміхався. Кіра теж посміхнулася, напруга спала.

У цей момент двері в кафе відчинилися і на порозі з'явилася Олена, секретарка чоловіка. Олена була вся «при обладунках», нафарбована, напомаджена, фарбоване біляве волосся розпущене по плечах, вся одягнена в усе найшикарніше і гламурне, точно кінозірка якась. Звичайно ж, Кірі було далеко до неї, Кіра не була такою ефектною і звабливою. Чи було це помилкою або недоглядом, або свідомим вибором, зараз це було не важливо. Але Кіра вся напружилася, їй було неприємно бачити свою суперницю у всеозброєнні і при повному параді. Кіра поспішала на цю зустріч і одяглася дуже непомітно. Волосся вона прибрала в зачіску. На ній був брючний костюм чорного кольору і світло-бежева блузка, на ногах туфлі на низьких підборах.

— Прошу пробачення, я запізнилася, — сказала Олена, як тільки вмостилася на стілець напроти Кіри. — Я…

— Я знаю, хто ви, — перебила її Кіра. — Ви — коханка мого чоловіка.

— Так. Але ви не знаєте…

— Чого я не знаю ще?..

— Що я колишня коханка. Ось так, шановна пані Кіра Радецька.

— Дивно. Не знала. Чого ж так?!

— Він мене кинув. Я, звісно, уже помстилася йому за це, але в серці ще залишився біль… мене ніхто так не ображав в житті.

Кіра промовчала. Вона не знала, що їй казати, їй взагалі була не приємна вся ця розмова, краще було взагалі зараз встати і пити геть.

— Чому ви мовчите? — запитала Олена. Вона з цікавістю розглядала Кіру.

— А що мені слід казати? Я взагалі не знаю, як поводитись в такій ситуації і що казати… Так чого ви від мене хочете, Олено Стешко?

— Як би вам сказати?.. — почала Олена і запнулась на полу слові.

— Скажіть як-небудь.

— Справа в тім, що я залишилась без грошей, Макс мене звільнив, а залишилась зовсім без грошей. Макс… спочатку хотів…

Кіра зітхнула, вона насупилася. Їй не подобалося, як колишня секретарка називає її чоловіка — Макс. І взагалі Кірі все не подобалося в цій вульгарній нахабній дівчині. «Боже, ну чому я повинна вислуховувати цю маячню, ці теревені цієї дурної навіженої дівчини? Чоловік казав, до речі, вчора, що з вини своєї колишньої секретарки їх будівельна компанія опинилася на межі банкрутства. Можливо навіть доведеться продавати їх розкішну квартиру в центрі міста і купувати житло за більш розумною ціною десь на околиці міста. А як же бути їх синові? Йому доведеться їздити кожен день в інший кінець міста або переводитися в іншу школу за місцем проживання. Маса проблем і все через дурну секретарку і її божевільні вчинки.»

— Кіро, ви мене чуєте? — голосно запитала Олена.

— А-а?!.. Що?

— Ви мене чуєте?

— Так. Я вас слухаю…

— Мені потрібні гроші, щоб якось прожити…

— Скільки?

— Розумієте, я знімаю житло… я залишилася без роботи…

— Скільки ви хочете? — владним тоном запитала Кіра. Їй страшенно набридла ця розмова. Вона хотіла скоріше втекти з цього кафе кудись на вулицю, на свіже повітря. Вона задихалася тут, їй було важко дихати. Кіра розстебнула піджак, потім розстебнула гудзик на блузці, здавалося, воріт душив її.

— Скільки ви хочете, Олено? — знову запитала Кіра.

— Ну, я не знаю, але оренда житла у великому місті коштує дорого.

Кіра рішуче зняла з себе золоту обручку та кинула на стіл, потім зняла золоті сережки з вух.

— Ось, — сказала вона швидко, — беріть це і йдіть. Ці сережки з діамантами… вони дуже дорогі, їх можна продати, а обручка… вона мені більше не потрібна. Беріть це все і йдіть! Більше ви від мене нічого не дочекаєтеся.

Олена дивилася на неї. Потім згребла все золото в купу, кинула все це в сумочку, встала з-за столу і швидко вийшла з кафе.

— Навіщо ви їй віддали свої коштовності? — по голосу Кіра здогадалася, що це був вже знайомий їй офіціант.

— Щоб вона відчепилася від мене, залишила мене в спокої, — сказала Кіра, не дивлячись на нього.

— Хто це був?

— Коханка мого чоловіка, а за сумісництвом його секретарка… або навпаки, як вам буде завгодно.

— Зрозуміло…

— Що вам зрозуміло?! — зі злістю запитала Кіра. — Що у мене поламане життя… що я нещасна жінка на світі… ви не зможете цього зрозуміти…

— Чому?

— Не знаю. Неважливо… Налийте мені, будь-ласка, 100 грамів коньяку, мене щось лихоманить, неначе я змерзла, сказала Кіра, вона повела плечима.

— Не дивно, на вулиці осінь і стоїть досить прохолодна погода…

Офіціант пішов. Через кілька хвилин він приніс келих з коньяком. Поставив на столик перед нею і сказав:

— Ось ваше замовлення, як ви і просили. Коньяк хороший… п'ять зірочок… Непоганий смак, приємний післясмак, після нього, до речі, не болить голова…

Вона пильно подивилася на чоловіка, який стояв біля неї:

— Ви добре розбираєтеся в коньяку, маєте звичку випивати в кінці робочого дня?

— Ну, ви занадто суворі до мене… Це моя професія — розбиратися в напоях…

— Звісно, ви праві. Вибачте, я була не права.

— Вам нема в чому вибачитися переді мною…

Його покликали до іншого столика. Офіціант вибачився і пішов обслуговувати інших клієнтів. Звільнившись, він знову підійшов до її столика. Він зауважив, що келих перед нею стояв уже порожній. Вона задумливо дивилася у вікно. По щоці її стікала сльоза, вона навіть не намагалася її витерти. Йому раптом стало так шкода цю незнайому йому жінку. Дивовижна річ, але ця незнайомка викликала у нього симпатію. За кілька років роботи в торговій сфері, він навчився відрізняти відвідувачів. На його шляху зустрічалися різні клієнти, бували бешкетники і скандалісти, ті, які не хотіли розплачуватися, і мали намір втекти з кафе, так і не розплатившись, зустрічалися відвідувачі задумливі, галасливі, сварливі, траплялося навіть деякі клієнтки фліртували з ним і намагалися познайомитися з ним поближче, призначали йому побачення.

Але таку відвідувачку він зустрічав вперше. Було в ній щось таке, що йому симпатизувала в ній, імпонувало його душі, її задумливий погляд, її меланхолійний настрій немов передавався йому. Загалом, з якоїсь причини ця жінка йому подобалася, і не важливо чому. Так. Вона йому подобалася, і в цьому була вся справа. Він весь вечір поволі спостерігав за нею. Як вона зайшла в кафе, як вибрала столик біля вікна, як задумливо дивилась у вікно на вулицю. Потім в кафе зайшла її знайома, вона підсіла до незнайомки за столик. Між ними відбулася розмова, по жестикуляції, по міміці і по окремо почутих їм фразах він зрозумів, що ця розмова неприємна його незнайомці. Потім… після того, як її приятелька пішла, жінка впала в якийсь депресивний стан, по обличчю видно було, як їй зараз важко. Тоді він вирішив підійти до неї, щоб розвіяти її меланхолію, відвернути від неприємних думок.

Він поглянув на неї і запитав:

— Ви будете ще щось замовляти?

— Ні. Я піду!

— Куди?! Подивіться на вікно. На вулиці почалася злива, йде сильний дощ, скажений вітер… почекайте, поки не вщухне дощ…

— Я візьму таксі…

— У нашому районі важко зловити таксі.

— Я викличу по телефону машину.

Кіра дістала телефон з сумочки і набрала звичний номер таксі. Номер не відповідав.

— Яка досада, зайнято… — вона подивилася на офіціанта. — Скільки я повинна заплатити за каву і за келих коньяку?

— Анітрохи. Кава і коньяк за рахунок закладу.

— Які дурниці ви говорите. Якщо ви будете так працювати, ви розоритеся…

— Нічого.

— Нерозумно. Все нерозумно! — сказала вона і встала з-за столика. Хитливою ходою Кіра попрямувала до дверей і вийшла на вулицю. На дворі було темно, майже ніч, декілька ліхтарів біля кафе слабо висвітлювали вулицю. Вона ступила з ганку на тротуар і відразу потрапила в калюжу. Туфлі намокли, намокли також штанини брюк. Вона вся вимокла до нитки майже за кілька хвилин, в неї навіть парасольки з собою не було. Кіра невпевнено пішла вздовж вулиці.

Йшов дощ, шумів вітер, від шаленого пориву вітру десь обірвались лінії електропередач, вуличні ліхтарі згасли, видимість стала ще гіршою. Вона погано орієнтувалася на місцевості. Це був віддалений район міста, вона в ньому майже не бувала і погано його знала. Коли вона вийшла з кафе, Кіра поспішила до стоянки таксі, вона пройшла декілька хвилин, але до зупинки так і не дійшла, їй здавалось, що вона заблукала, мабуть пішла не в той бік. На дворі було темно, сиро і незатишно, Кіра повела закоцюблими плечима. Вона стояла так десь хвилин десять чи двадцять, чекаючи машину, потім пішла вздовж вулиці. Її обминали поодинокі перехожі, що ховалися під парасольками, з гучним ревом повз неї проїжджали машини, обдаючи холодною водою із-під коліс. Вона йшла, хлюпаючи по калюжах, дощ бив її по обличчю, а вона нічого не відчувала від болю і жалю до себе, на очах мерехтіли сльози. Як же їй було жаль себе в цю мить, в цю остогидну мить, в цей важкий відрізок її життя, коли вона плентається бозна-де по чужих вулицях, в чужому районі…

Він вибіг за нею на вулицю, щоб наздогнати її і віддати мобільний телефон, який вона забула на столику. Але не побачив її відразу. Тоді офіціант звернувся до перехожого:

— Послухайте! Ви не бачили молоду жінку… вона тільки що вийшла з кафе?

— Жінка в брючному костюмі? Вона була сама не своя… Мені навіть шкода її стало.

— Куди вона пішла? В який бік?

— Вона стояла тут… чекала машину… Потім пішла, здається, в ту сторону, — сказав чоловік і махнув рукою вздовж тротуару.

Офіціант кинувся в ту сторону. Він не відразу побачив її. Дощ лив як з відра. Вона брела повільно, зігнувши плечі, безцільно дивлячись вперед.

— Стривайте! Чуєте!.. Стійте!

Вона озирнулася:

— Що?! Ви мені щось говорите?..

— Так. Ви забули телефон в кафе. Ось він… Візьміть.

Кіра взяла телефон і машинально сунула його в кишеню піджака:

— Дякую.

— Куди ви йдете?

— Я не знаю, — похитала вона головою. — Я не знаю цього району.

— Можу я вам чимось допомогти?

— Ви не можете мені нічим допомогти.

— Я проведу вас… вже пізно, до речі у нас не дуже благополучний район.

— Як хочете, — сказала вона і пішла вперед. Він пішов з нею поруч.

Чоловік намагався з нею заговорити, але вона думала про щось своє, важко зітхаючи.

— Чому ви зітхаєте?

— У мене поламане життя… Я нещасна. Все в моєму житті пішло наперекосяк… шкереберть.

— Ну це не привід…

— Що?! — втупилася вона на нього.

— Це не привід засмучуватися, — сказав він. — Проблеми в житті іноді у всіх трапляються, це не привід засмучуватися.

— Можливо… Як вас звати? Я навіть не знаю, як вас звуть. Ви як мій ангел-охоронець…

Він посміхнувся:

— Мене звати Андрій.

— Андрій… Гарне ім'я. Мене звуть Кіра… Кіра Катеринчук…

— То ваш чоловік зрадив вас?

— Виходить так. Я щойно розмовляла з його колишньою тепер коханкою… уявляєте, вона дуже на нього ображена і прийшла висловити мені своє невдоволення ним…

— А за одно ще й вициганити в вас грошей…

— Так. Вона казала, що орендує житло, їй потрібні кошти, зараз вона безробітна…

— Дивно, що ваш чоловік сам не владнав справи зі своєю колишньою коханкою…

— Йому здається, що якщо він звільнив її, то проблема зникла сама собою.

— Так не буває…

— Це точно.

— Так що ви збираєтесь тепер робити, Кіро?

— Я не знаю.

— Ви будете подавати на розлучення?

— На розлучення?.. Не знаю. Це такий рішучий крок… Спалити за собою усі мости. Здається, я ще не готова для такого рішучого кроку…

Розмова тривала, вони розповідали один одному про себе. Кіра з цікавістю слухала, коли Андрій розповідав про себе. Прізвище в нього було Задорожній, він як і Кіра народився і зріс в цьому місті, тільки жив у другому районі майже на околиці міста. Андрій Задорожній вже декілька років працював офіціантом в кафе «Тоскана». Як він сам казав, платили не багато, проте на життя вистачало. А раніше Андрій працював барменом на круїзному теплоході. Робота була важка, але досить прибуткова. На запитання «Чи був він одружений», Андрій відповів негативно. Це сильно здивувало Кіру, тому що їй було дивно, що такий симпатичний молодий чоловік до цих пір не одружений. Він посміхнувся і сказав, що «він не один, він зараз зустрічається з дівчиною. Її звуть Неля. Але вони живуть порізно.

Так за розмовою вони пройшли вулицю, де розташовувались багатоповерхові будинки, і опинились в приватному секторі. Тут серед розлогих заростей дерев і кущів розташовувались одно- та двоповерхові будинки. Вони опинились майже на околиці міста. Вітер тут відчувався ще сильніше, де не було висотних будов. Андрій різко зупинився посеред вулиці. Кіра запитливо подивилась на нього.

— Ми щойно пройшли повз мій будинок. Дощ не вщухає, погода все погіршується, вітер стає сильнішим, може годі вже гуляти вогким холодним вечором…

— Так погода сьогодні дійсно не сприяє для прогулянок.

— Кіро, пропоную вам зайти до мене, зігрітись чашкою гарячої кави. Потім ви викличете таксі і поїдете додому. Ви вся змерзли… Немає сенсу більше гуляти під осіннім дощем, так можна застудитися і захворіти.

— Так, я дійсно дуже змерзла, — погодилась вона, киваючи головою, — мене дуже лихоманить, і горло дуже болить.

Вона закашлялась.

— Ось бачите. Ви вже застудились і кашляєте. Треба зайти в тепло… зігрітися.

Вона вагалася, не знаючи, як вчинити.

— Якщо ви боїтесь мене, то не слід… — почав він казати.

— Нічого я не боюсь! — сказала вона. А потім рішуче додала: — Де ваш будинок? Я згодна зайти до вас… попити кави… але це не на довго, хвилин на десять, я не хочу завдавати вам ніяких незручностей…

— Які нісенітниці ви говорите, Кіро, — посміхнувся Андрій, — за останні півгодини ми з вами стали майже рідними людьми, у всякому випадку, приятелями точно.

— І не кажіть! — вперше за увесь день усміхнулась вона. — Сказати комусь, не повірять…

Андрій Задорожній жив в досить просторому будинку, так здалось Кірі, коли вони переступили поріг його дому і пройшли до вітальні. Тут було доволі затишно і мило, але не вистачало жіночої руки, як відмітила про себе Кіра. Він запропонував їй надіти махровий халат, щоб вона скинула мокрий одяг. Спочатку вона вагалася, але потім пішла до ванної кімнати і швидко переодягнулася. Мокрий одяг вона повісила на мотузки сушитись. Вона взяла з гачка рушник і витерла ним мокре волосся. Подивившись у дзеркало, яке висіло у ванній кімнаті, Кіра побачила, що туш для вій розмазалася, під очима були чорні кола. Вона намочила краєчок рушника і витерла чорні плями під очима. Заколола шпильками кучері волосся, що спускалися на обличчя. Ще раз глянувши на себе в дзеркало, Кіра залишилася задоволена своїм зовнішнім виглядом. Вона вийшла з ванної кімнати і попрямувала до вітальні. Там її чекав Андрій. Він уже зробив каву і приніс чашки в кімнату. Він накрив на журнальному столику. Тут же стояла тарілка з бутербродами з сиром, ковбасою і нарізаними часточками огірками. Все виглядало дуже апетитно, Кіра мало не захлинулась слиною. Вона згадала, що з ранку нічого не їла через стрес і нервове переживання.

— Все виглядає дуже апетитно, — сказала Кіра, сідаючи в крісло біля журнального столика.

— Та це так… вечеря на швидкоруч. Приходьте до мене в гості на обід, я обов'язково порадую вас різноманітними стравами. Знаєте, я вмію готувати…

Вона взяла чашку з кавою в руки і зробила один ковток:

— Ой, яка гаряча кава! Ледве не обпеклася…

— Звісно, вам же треба зігрітись. Кіро, пропоную перейти на ти.

— Я згодна, — вона жартівливо підняла чашку з кавою і сказала: — За знайомство.

Він також взяв чашку в руки і сказав:

— За знайомство. Приємний вечір… ви не вважаєте?..

— Так, цей день я не забуду ніколи. Стільки всього трапилось…

— Вечір ще не закінчився… можна подивитись телевізор.

— Щось мене в сон клонить.

— Це через втому і переохолодження.

— Мабуть так, — погодилась вона. Кіра відмітила про себе, що Андрій намагається бути чемним і шляхетним. «Мабуть, хоче справити на мене приємне враження…»

— Кіро, бажаєте піцу?

Вона здивовано на нього подивилась:

— Піцу… зараз?! Андрію, ви вже і піцу встигли приготувати?

— Та що ви?! Ні. Ну ось! Ми знову перейшли на ви… домовлялись же з вами перейти на ти.

— Це не сама велика проблема у житті, погодьтеся, Андрію.

— Звісно. То ти будеш піцу?

— Буду! — з готовністю відповіла вона і з цікавістю подивилась на нього, що він буде робити.

— Тобі з чим? З грибами, сиром, морепродуктами?.. — він подивився на неї, посміхаючись, але і вивчаючи її. Втім, можливо це Кірі лише так здалося.

— Я хочу піцу з ковбасою салямі, сиром, зеленню… гриби не люблю. Це не складне замовлення?

— О ні!

— Ну, я так і думала, — сказала Кіра і проти волі посміхнулася. Щоки в неї порожевіли. Він відразу це помітив. А ще Андрій помітив, як її очі стали більш жвавішими, іскристими…

— Я не занадто кокетливо себе поводжу?

— О, зовсім ні! — вигукнув він. — Ти поводиш себе чудово! Просто взірець відмінної поведінки.

— Андрію, ти просто дуже ввічливий господар, приймаєш у себе незвану гостю…

— Чому не звану? — здивувався він. — Кіро, ти звана гостя…

— Правда?! — вона хитрувато на нього подивилася. В її оченятах танцювали чортенята.

«Боже, що я роблю?! Я фліртую з ним немов молоде дівчисько… — подумала вона з жахом і деяким авантюризмом. — Проте здається він, мій лицар, теж зі мною фліртує… У всякому випадку, я йому подобаюсь… це точно. Я впевнена в цьому… я йому подобаюсь. І це мені страшенно подобається. Взагалі-то, будь-якій жінці подобається, коли нею захоплюються і… і все в тому ж дусі… В мене забракло слів… Треба ж такому статися!»

Поки вона розмірковувала, Андрій взяв в руки телефон і заказав піцу додому. Десь через півгодини замовлення доставили додому. Піца була апетитна і дуже смачна, тому вони удвох її швидко з’їли. Запивали пивом, який Андрій дістав з холодильника. Після вечері Кіра стала дрімати, ледве не заснувши в кріслі, давалася взнаки втома, нервова напруга і купання під холодним дощем. Вона подивилась на Андрія крізь полу прикриті вії і промовила:

— Здається, я засинаю…

— Відпочинь… ти дуже втомилась за цей день. А я піду на кухню, помию посуд.

Кіра скрізь сон чула, як на кухні шуміла вода, як Андрій торохтів тарілками і келихами. Потім вона провалилась в глибокий сон. Прокинулась вона зненацька, коли починався новий день, за вікном співали вранішні пташки, сонячні промені заглядали у кімнату. Вона прислухалась, в будинку було тихо. Така ж пронизлива тишина була і на вулиці, не чутно було галасливого шуму міста і торохтіння транспорту за вікном. Ось воно, чого людям часто не достає, тиша, спокій, можливість прокинутись під спів пташок, вранішнє сонечко заглядає у вікно, його не перекривають висотні будови, це — перевага життя в тихому спальному районі міста. В цьому певно щось є…

Кіра оглянулась по сторонах, поруч нікого не було, вона лежала сама на дивані в кімнаті, в якій вони вчора з Андрієм вечеряли. Кіра була зодягнена в халат. Вона пригадала, що заснула прямо в кріслі. Видно Андрій переніс її сонну на диван. Вона посміхнулась «який він турботливий…» Потім Кіра подумала з жахом, що вже занадто пізно, їй потрібно терміново повертатися додому. Мабуть її розшукують. Чоловік Максим буде дуже гніватись, і мати буде невдоволена, і син Сергій запитає, де вона ночувала… Всі будуть запитувати в неї, де вона була, з ким провела ніч. Так. Максим обов’язково у неї запитає: «Де вона була? І з ким провела цю ніч?» І Кірі треба буде щось відповідати, адже треба відповідати за свої вчинки, навіть тоді, коли вони легковажні… Саме за легковажні вчинки ми відповідаємо більш за все і платимо велику ціну… Але начебто нічого не сталося, вона тут же згадала учорашній вечір, вечеря у двох з Андрієм, піца, келихи з світлим пивом, легка ні до чого не зобов'язуюча розмова, мимовільний флірт між малознайомими чоловіком і жінкою, легка симпатія… і нічого більше.

Хоча… Все могло статися за іншим сценарієм… Але ж це не кохання, ні, це всього лише симпатія між чоловіком і жінкою, хімія, іскра, яка сталася між ними. Учора вона вела себе досить пристойно… так, нічого непристойного не сталося, не сталося нічого такого, за що їй було би потім соромно, проте все одно хробак сумніву гриз її, вона думала над своєю вчорашньою поведінкою, аналізувала свої вчинки, звинувачувала себе і тут же виправдовувала…

І їй було соромно від того, що вона не ночувала вдома. Було страшно зараз повернутися додому і зустрітися поглядом зі своїм чоловіком. Максим вже точно її засудить. Він такий! Він за словом в кишеню не полізе. І мама теж з докором на неї подивиться. Треба терміново їхати додому. А дорогою придумати історію, де я була, що робила. Треба сказати всім, що я ночувала у подруги… правильно… ночувала у Лариси. Мама точно повірить. А Максим?.. Не знаю. Одне точно знаю напевно. Треба терміново повертатися додому. Не можна залишатися тут ні хвилини. Хоча… Андрій — він хороший, добрий, вихований, порядний, таку людину зараз рідко зустріти. Щось я його надто хвалю. Хоча б не наврочити. Якби не він… Він вчора, можна сказати, врятував мене. Я раптом опинилася одна в чужому невідомому мені районі в негоду, коли був сильний дощ, шумів сильний вітер, коли згасли ліхтарі. Самотньою йти по темній незнайомій вулиці, опинитись на околиці міста. Згадавши вчорашній вечір, Кірі навіть зараз стало страшно і незатишно, моторошно. І це сталося через ту неприємну зустріч у кафе з колишньою секретаркою чоловіка, вірніше буде сказати, його колишньою коханкою. В одному мама була права, мені не слід було приходити на цю зустріч з Оленою Стешко. Є щось в цій жінці підступне, хиже, демонічне…

Ці думки проносились в її мозку з шаленою швидкістю. Вона різко підхопилася з дивана, побігла в ванну кімнату, швидко вмилася, скинула халат і одяглася в свій одяг, який до ранку вже зовсім просох. Кіра глянула на себе в дзеркало, скептично похитала головою. Вид був трохи втомлений. Вона була невиспана, під очима темніли кола. Вона швидко причесалася, дістала помаду з сумочки і нафарбувала губи. Швидко глянувши в дзеркало оцінюючим поглядом, Кіра вийшла з ванної кімнати і пішла в коридор. Одягнувши туфлі, вона відкрила двері і вийшла у двір. Пройшовши кілька метрів по ще вологій з ночі траві, вона знайшла хвіртку в паркані і вийшла на вулицю. Андрій почув, як грюкнули вхідні двері, він різко схопився з ліжка і вибіг в коридор, там нікого вже не було. Він увійшов до вітальні, Кіри там не було. Тоді він підійшов до вікна. Він побачив, як вона йде. Він посміхнувся:

— Втекла… втекла мов полохливий заєць, боягузка… навіть не попрощалась зі мною…

Глава 6. І був вечір, і був ранок

Тільки-но переступивши поріг своєї квартири, Кіра зустрілась с прискіпливим суворим поглядом чоловіка. Він звернувся до неї відразу без фраз люб’язності і привітання зі словами докору і запитання:

— Де ти була, Кіро?! Ми всі хвилювалися за тебе.

Кіра замерла на місці, не знаючи, що сказати. Вона тільки що почала знімати взуття. Вона стояла посеред коридору з однією туфлею в руці і дивилась на чоловіка винуватим поглядом:

— Я була у подруги… ночувала у Лариси…

— Це не правда! Я був у Лариси… Вона сама не знала, де ти знаходишся… Кіро, я шукав тебе учора повсюди, я обдзвонив усіх твоїх подруг… я дзвонив до лікарень… Ми всі хвилювались за тебе… твоя мати, я, Сергій… Де ти була, Кіро?! Що трапилось з тобою?

Кіра подивилась на чоловіка переляканими очима. Вона не знала, що казати. Сказати правду, що вона ночувала в будинку маловідомої людини, з офіціантом, з яким познайомилась в кафе… але тоді Максим розгнівається на неї ще більше, звісно він не повірить, що в неї з Андрієм нічого не було, що вони усього лише повечеряли разом. Ні. Про такі речі не слід казати чоловікові. В коридор із дитячої кімнати вийшла мати, вона теж з докором подивилась на Кіру. Але Надія Олексіївна не втручалась в розмову доньки з зятем, вона лише слухала їх розмову. Кіра набралась сміливості і промовила:

— Я ночувала в готелі…

Максим від подиву підійняв брів:

— Цікаво, в якому готелі?..

— На околиці міста в спальному районі… здається, це житловий масив Північний. Учора зненацька пішов дощ… майже справжня злива, я була в цьому районі, він розташований далеко від нашого району, я погано орієнтувалася на місці, було темно, ліхтарі не світили, я змерзла під дощем… то я заскочила в перший-ліпший готель і заночувала там… ось і все.

— Як ти там опинилась, доню, в тому спальному районі?! — вигукнула мати. По обличчю її було видно, що вона хвилюється за доньку.

— Це вийшло випадково… в мене була зустріч з однією подругою. Шкільною приятелькою, вона подзвонила мені і призначила зустріч в кафе «Тоскана»… то я й погодилась зустрітись з нею, ми багато років не бачились з нею…

Максим прискіпливо дивився на дружину, по очах було видно, що він не вірить ні одному її слову. Проте він не сказав про це, він зазначив лише:

— Добре, що ти вже вдома, і що нічого не трапилося. Знай, Кіро, я дуже хвилювався за тебе…

— Максиме, я прошу вибачення за те, що заставила вас хвилюватись… Пробачте мені.

Він підійшов до неї і чмокнув у щоку:

— Проходь у кімнату, чого ти застигла посеред коридору?

Він забрав в неї з рук туфлю і поставив на поличку для взуття. Потім Максим повернувся і пішов до кухні. Вона механічно за звичкою запитала в нього:

— Максиме, ти вже поснідав? Що тобі приготувати на сніданок?..

Чоловік оглянувся на неї і промовив холодним тоном:

— Щось ти пізно згадала про сніданок для свого чоловіка, моя люба…

Кіра почервоніла. Їй стало так соромно, що вона готова була провалитись крізь землю. Максим пішов до кухні. Кіра залишилась удвох з матір’ю в коридорі. Вони про щось шепотіли, Максим, сидячи на кухні, прислухався до їх розмови, але так нічого і не почув окрім шепоту. Через двадцять хвилин чоловік пішов на роботу, Кіра зітхнула з полегшенням, вона так боялась його докорів, страшилась допиту, який він їй міг вчинити. Максим Радецький зробив по-іншому. Він намагався все дізнатись від своєї тещі. Під час обідньої перерви він подзвонив їй на мобільний телефон і спитав, що насправді трапилось з Кірою, і де його дружина провела ніч, а головне, з ким. Максим не повірив в ті нісенітниці, які казала Кіра, він зрозумів, що його дружина щось приховує від нього. Але він був дуже здивований, коли почув від своєї тещі Надії Олексіївні, ті ж самі слова, що казала і Кіра. Або теща вирішила вигородити свою доньку, або Кіра щось ретельно приховувала від нього.

Максим вирішив в усьому ретельно розібратись. Він вирішив сам поїхати на житловий масив Північний, зайти в кафе «Тоскана» і про все дізнатись у працівників цього кафе. Максим Радецький був впевнений, що Кіра дійсно була учора в цьому кафе. Але що вона там робила? І з ким зустрічалась насправді? І куди вона потім пішла? Це була таємниця, але він повинен був її розкрити. Максим був впевнений, за всім цим криється історія з коханцем Кіри. Він майже був впевнений в цьому, що у його дружини є коханець. Це видно було по її зніяковілому обличчю, вона точно щось приховує від нього. Навіть якщо це і не коханець дружини, то напевно якийсь чолов’яга, який вирішив позалицятися до неї. І мабуть він їй подобається, інакше чому Кіра так приховує, що вчора сталося після відвідин кафе.

Звісно Максиму не приємно було дізнатись, що у його дружини є коханець, є чи може бути… Якщо би у нього спитали, чи кохає він свою дружину, з якою вже прожив десять років і мав від неї сина, Максим Радецький з готовністю, навіть не замислившись, відповів: «Так. Він кохає свою дружину Кіру. Він поважає її і взагалі відноситься до неї з повагою і сам являється люблячим чоловіком і батьком. Звісно думки про можливу зраду дружини вивели Радецького із рівноваги. Весь день він був сам не свій. Йому важко було зосередитися на своїй роботі. Неприємні думки про зраду дружини непокоїли його, отруювали душу, він собі уявляв цю картину, як інший чоловік обіймає і цілує його дружину, займається з нею коханням, і відчував себе ще гірше. Ще більше Максим запанікував, коли подзвонив тещі, і та сказала, що нічого страшного не сталося, і Кіра дійсно ночувала в готелі, тому що пізно ввечері в негоду опинилася в незнайомому їй районі, а вранці Кіра відразу приїхала додому.

Максим знав, що це не так. Він занадто добре знав свою дружину. Він міг читати по її обличчю все її думки і бажання. Кіра давно вже була для нього прочитаною книгою. Навіть більше, вона була немов його власність, належала йому, жила їм, дихала їм. Так було до сьогоднішнього дня… або навіть до вчорашнього вечора… але щось раптом змінилося, стався збій. Кіра раптово стала іншою, абсолютно іншою жінкою, яку він не знав, і не був навіть знайомий. Сьогодні вранці Радецький побачив перед собою чужу жінку, яку він досі не знав. Максим мусив у всьому розібратися. Увечері після роботи, виїхавши з офісу о шостій годині вечора, Максим Радецький на своїй машині поїхав на житловий масив Північний. Він добирався десь близько години до цього району. Житловий масив Північний був звичайною околицею великого міста, нічого примітного, тут не було шикарних елітних будинків, не було новобудов, модних бутиків і фітнес центрів, багатоповерхові будинки чергувалися з одноповерховими будинками приватного сектора. Рух днів тут був розміреним і не кипів шаленим ритмом, як в центрі міста, а протікав зі своїм властивим околиці розміреним ритмом життя.

Чесно кажучи, Максим ніяк не міг зрозуміти, що Кіра втратила в цьому районі, навіщо приїхала в невідоме кафе, коли в центрі міста є маса прекрасних закладів, кафе, ресторанів, торгових центрів, піцерій. Дійсно люди правду кажуть, що чужа душа — темний ліс. Приїхавши в цей мікрорайон, Максим з легкістю знайшов кафе «Тоскана». Він припаркував машину біля кафе і зайшов усередину. Тут було досить мило, типовий заклад, на перший погляд, притаманний всім кафе, трохи затісний зал, але дуже красивий вид з вікна, непоганий дизайн інтер'єру, на стінах висіли картини сучасних художників, відчувався навіть особливий колорит… ось і все, що можна було сказати, на перший погляд про цей заклад. Незважаючи на вечірній час, людей в залі було не так вже й багато. Максим сів за столик, розташований в глибині залу, де добре проглядалося все приміщення. До нього підійшов офіціант і запитав, що він буде замовляти. Максим розумів, що відразу розпитувати офіціанта не варто, тому він не поспішав з питаннями. Він зробив замовлення.

— 100 грам горілки, будь ласка.

— 100 грам горілки і огірок, — чомусь розсміявся офіціант.

— Що?! — Максим спохмурнів. Йому зараз було не до жартів.

Максим пильно подивився на офіціанта. Їм виявився молодик, на вигляд йому було десь років двадцять п'ять, худорлявий, нижче середнього зросту. Він привітно посміхався клієнту. На бейджику було зазначено ім'я молодого офіціанта «Владислав». Максим подумав: «Гм, хлопець веселий… я б навіть сказав, легковажний для офіціанта… як вони таких на роботу беруть?»

Офіціант зрозумів, що сказав щось зайве, що йому попався клієнт надто серйозний. Він вирішив виправитися і виголосив серйозним тоном:

— Бутерброд брати будете?

— Давайте несіть… Стійте! Владиславе, так?.. Вас так звуть?

Офіціант кивнув головою:

— Абсолютно вірно!

— Владиславе, у вас свіжі бутерброди… а то знаєте, в деяких кафе подають вчорашню їжу.

— Ні, у нас все свіже! — переконливо сказав офіціант, не моргнувши оком, хоча точно знав, що бутерброди залишилися з вчорашньою зміни і зберігалися в холодильнику.

— Принесіть мені два бутерброда з шинкою.

— Добре. Що ще?

— Пляшку мінеральної води, думаю, цього буде достатньо…

Офіціант тут же побіг виконувати замовлення. Повернувся він досить швидко з підносом в руках, не минуло й п'яти хвилин. Владислав все виставив на столик і хотів вже йти, але Максим зупинив його:

— Стривайте…

— Так, я слухаю вас.

— Справа в тому… не знаю, як сказати. Моя дружина вчора відвідувала ваше кафе… вона десь загубила або залишила свій мобільний телефон. Ви… тобто, співробітники кафе не знаходили телефону, він такий… синього кольору… доволі дорогий, це мій подарунок дружині на день народження… ну ви розумієте мене…

— Пригадую… вчора в кафе була одна відвідувачка… дуже елегантна молода дама, вона була у нас вперше. В неї була елегантна зачіска така, знаєте… одягнена вона була в чорний брючний костюм, досить дорогий, не знаю, правда, який бренд…

— Так, це видно була моя дружина.

— Вона розмовляла з якоюсь жінкою… Нібито то була її приятелька, отака яскрава блондинка, знаєте, з таких, хижачок, мисливиця за чоловіками. Я ще тоді подумав, дивлячись на вашу дружину і цю блондинку, і здивувався, що у них може бути спільного.

— А-а… це, напевно, була подруга моєї дружини, її шкільна подруга… мені дружина говорила, вони начебто домовлялися зустрітися в кафе… знаєте, жінки люблять поговорити, вони давно не бачилися.

— Зрозуміло… так а що стосується телефону… — сказав офіціант, — так його вчора повернули вашій дружині… мені так сказали.

— Невже?!

— Так. Наш офіціант Андрій наздогнав на вулиці вашу дружину і віддав їй телефон.

— Ну що ж, радий це чути, — сказав Максим.

Уже залишаючи кафе, Радецький розплатився з офіціантом, який обслуговував його столик, і залишив на столі щедрі чайові. Коли Максим пішов з кафе, Андрій Задорожній підійшов до свого колеги Владислава і запитав:

— Владиславе, про що ви так довго говорили з цим клієнтом? що він у тебе питав, до речі?.. Мені він здався якимсь підозрілим…

— Хіба?! На вигляд наче порядна людина… Я так зрозумів, що це чоловік тієї жінки, яка вчора була в нашому кафе…

— Якої саме жінки? — перепитав Андрій, хоча він уже здогадався, що це напевно чоловік Кіри Радецької.

— Ну, тієї клієнтки, яка вчора була сама не своя… вона ще забула на столику свій мобільний телефон. Цей клієнт запитував, чи не знаходили ми цей телефон…

— І що ти відповів йому?

— Я сказав, як було… — знизав плечима Владислав.

— Скажи конкретніше, Владик, — попросив Андрій.

— Сказав, що ти наздогнав її на вулиці… і віддав їй мобільний телефон.

— Не треба було йому нічого розповідати! — розлютився раптом ні з того ні з сього Андрій.

Владислав з інтересом подивився на колегу:

— Чому це раптом?! Він, до речі, дав мені хороші чайові.

— Добре, Влад, давай поговоримо про це потім, — сказав Андрій. — Вже і клієнти чекають біля інших столиків… треба працювати.

— Як скажеш, Андрій… як скажеш…

Андрій насупився. Він зрозумів, що чоловік Кіри приїхав в їх кафе не просто так, він приїхав вивідати інформацію. Кіра не ночувала учора вдома, її чоловік хотів знати, де вона була і з ким, у Кіри тепер могли бути неприємності. Андрій хотів тут же подзвонити Кірі і повідомити їй про це, але тут він згадав, що вона не залишила йому свого номера телефону. Розшукати її у великому місті було досить проблематично. Проте він надіявся на зустріч з нею. Він майже був впевнений в цьому, що вони обов’язково зустрінуться з нею.

***

Вони зустрілись випадково в торговому центрі «Еллада». Кіра прийшла сюди за покупками, тут було багато бутиків з одягом, парфумерією та іншими товарами, вона в руках вже тримала пару яскравих пакетів з товарами, які вона щойно купила, а він заскочив сюди щоб купити батарейки для наручного годинника. Він буквально зіткнувся з нею віч-на-віч, коли вона заходила в ліфт, щоб піднятися на верхній поверх торговельного центру. Він був в ліфті і збирався вже виходити. Але побачивши її, Андрій, посміхнувся і сказав, жартівливо:

— Міледі, ліфт поданий… Вам який поверх?

Кіра здивувалася, побачивши його перед собою, вона зайшла в ліфт:

— Андрію, це ти?! Що ти тут робиш?

— Як що?!.. Працюю ліфтером.

— Жартуєш? — посміхнулася вона.

— Точно. Так тобі куди їхати… на який поверх?

— На четвертий.

Він натиснув кнопку ліфта. Ліфт рушив з місця, різко набираючи висоту. Кіра не втрималася і злегка похитнулася, притулившись спиною до скляної стінки кабіни ліфта. Він схопив її за плечі і привернув за плечі до себе, заглянув в її очі:

— Все, я тебе міцно тримаю… тепер ти від мене нікуди не дінешся… не вирвешся…

Вона серйозно подивилася йому в очі:

— Я не збираюся нікуди вириватися.

— Це правда?

— Так.

— Мені це подобається… — сказав він неголосно.

Вона запитально на нього подивилася:

— Що саме?

— Стояти ось так поруч з тобою, дивитися на тебе… відчувати запах твоїх парфумів, тримати тебе в руках… — це просто моя мрія… І ось вона зараз збулася.

— Боюся, що мрія твоя зараз зруйнується… — розсміялася вона.

— Чому це раптом?! — вигукнув він і сильніше притиснув її до себе.

— Та тому що ліфт вже приїхав… і нам пора виходити.

Андрій озирнувся на розчинені двері.

— Ось, чорт! — сказав він. — Дійсно ми вже приїхали. Пора виходити, а шкода…

Вони вийшли з ліфта і пішли вздовж вітрин. Вони не помітили, як пройшли повз Ігоря Кархута і його дружини Марини, які в цей час теж прийшли в торговий центр «Еллада» за покупками. Марина смикнула чоловіка за рукав:

— Дивись, Ігоре, це, здається, дружина твого начальника Максима Радецького.

Ігор придивився:

— Так, дійсно, це Кіра Радецька… Але з ким це вона? Я не знаю цього чоловіка.

— Треба сказати, він дуже симпатичний, — сказала Марина. — І вона явно з ним фліртує…

— Цікаво, а її чоловік Максим Радецький знає, з ким зараз проводить час його дружина?

— Ну, чоловіки не завжди можуть устежити за своїми дружинами…

Андрій і Кіра пішли досить далеко, вони не чули діалог подружжя Ігоря та Марини Кархут. Кіра подивилася на свого супутника і запитала:

— Андрію, що ти робиш в нашому районі? Ти змінив роботу?

— О ні, мій детектив! Я опинився тут випадково… втім, як сказати, цей район міста мені добре знайомий, я виріс тут неподалік, тут живуть мої батьки, я був у них в гостях… — я задовольнив твою цікавість, Кіро?

— Цілком. Я не знала, що ти тут раніше жив.

— Звичайно. Ми ж не були раніше знайомі.

— То тут в центрі міста живуть твої батьки, а ти сам живеш окремо в будинку…

— Так, цей будинок залишив мені у спадок мій дід Микола Іванович Задорожній. Він сам його, до речі, збудував… хороша порядна людина був мій дід… шкода, що його вже нема з нами…

— Пробач, якщо я недоречно щось сказала…

— Та нічого… Кіро, тобі не слід вибачатись переді мною.

— Андрію, так що ти хотів купити в «Елладі»? — запитала вона.

— Заскочив купити батарейки для годинника…

— Значить, ти опинився тут випадково? І це твій колишній район?

— Так… а ти значить, власниця, це твій район і все!

— Ну, я б не стала так говорити, — посміхнулася вона. — Я завжди рада тут побачити старих знайомих.

— Значить, я вже старий знайомий, — хитро примружився він. — Це добре. Це змінює справу…

— Цікаво, чому це добре? — запитала Кіра, глянувши на нього з іронією.

— Тому що… старий знайомий це звучить круто… значить, я для тебе щось значу.

Вона раптом стала серйозною:

— Так, Андрію, ти для мене щось значиш…

Андрій озирнувся:

— Щось ми далеко зайшли… магазин з батарейками, здається, знаходиться в іншій стороні… Кіро, а ти що хотіла купити?

— Ну, я в принципі, що хотіла вже купила, — вона вказала на пакети, які тримала в руках, — хотіла зайти ще подивитися парфуми і червону помаду.

— Цікаво-цікаво, купити червону помаду, щоб подобатись чоловікам. Я знаю всі ваші дамські штучки…

Вона розсміялася:

— Звідки ти знаєш про дамські штучки?

— В мене є сестра Валерія, о, вертихвістка ще та… модниця, любителька глянцевих журналів… Кіро, так ти кажеш, що хотіла придбати парфуми і помаду… де у нас цей магазин?

— Здається ми теж вже пройшли повз мого бутика.

— А, ну їх, ці покупки! Кіро, підемо в кафе. Тут гарне кафе на поверсі.

— А ти прямо все знаєш, де що знаходиться…

— Я тобі не говорив, що я дуже допитливий.

— Швидше занадто зацікавлений…

— І це також. Як же ще.

Зайшовши в кафе, Кіра озирнулася на всі боки і сказала:

— А тут дуже затишно… о, приємна музика грає…

— А я що казав! Тут дуже добре, — сказав Андрій. — Підемо до того столика у діжки з пальмою… сховаємося там від всіх цікавих поглядів.

— Андрій, ти так добре знаєш тут усе, навіть розташування столиків, не інакше, запрошував сюди дівчат на побачення.

— О так! Як ти здогадалася?! Я страшний ловелас. Люблю запрошувати дівчат в кафе і пригощати їх морозивом. Кіро, ти, до речі, хочеш морозиво? Тут є пломбір, є ванільне, горіхове, шоколадне…

— Мені пломбір… і чашечку кави.

— А я замовлю собі чашку чорного чаю.

Замовлення принесли дуже швидко. Він сперся об спинку дивана і схрестив руки на грудях.

— Пречудово, люблю ходити в чужі… тобто інші кафе, обожнюю, коли тебе обслуговує офіціант.

— Зрозуміло… Тобі набридла твоя робота, коли цілий день доводиться обслуговувати клієнтів, — здогадалася Кіра.

— Це точно, подай, принеси, обслужи, прибери… так втомишся за цілий день, крутишся, як білка в колесі… А ще трапляються вибагливі примхливі клієнти, ще й скандалісти бувають і посуд можуть побити.

— Так, робота офіціанта не з легких, — погодилася Кіра.

— Нічого, я не скаржуся, — сказав Андрій, відпиваючи ковток гарячого міцного чаю. — Ух, міцний, гарячий чай… і заварки не пошкодували.

— Андрію, ти навіть келих пива не замовиш? Зараз всі п'ють пиво, це мода просто якась… вся молодь п'є пиво, навіть дівчата йдуть по вулиці з пляшкою пива в руці.

— Зараз цим нікого не здивуєш… Але я не можу… я за кермом.

— Ти мене інтригуєш. У тебе є автомобіль?

— А що офіціант не може купити собі машину?

— Може, напевно… як то кажуть, автомобіль зараз не розкіш, а засіб пересування…

— Ну, у мене не зовсім автомобіль…

— Як це?! — вигукнула вона, мало не поперхнувшись кавою. — Тобто у тебе велосипед чи самокат?..

— Ні, у мене лижи.

— Це цікаво, дощ іде, а він на лижах…

— Це точно! Як ти здогадалась?..

Вони обоє розсміялись. Потім він додав вже серйозним тоном:

— У мене мотоцикл… дикій звір, реве, рокоче наче диявол в нього вселився…

— Ах… зрозуміло… я до речі ніколи не їздила на мотоциклі… Мабуть це страшно…

— Це страшенно інтересно… Пропоную здійснити поїздку по місту. Проїхати, так би мовити, з вітерцем, побачити всю красу міста, огляд хороший, а то, сидячи в машині або в автобусі, не побачиш всю красу…

— І не говори… а в підземному транспорті тільки тунель і бачиш.

— Зате дістатися можна швидко в будь-яку точку міста.

— З цим не посперечаєшся…

Вони сиділи в кафе доволі довго, безтурботно розмовляючи про те про се. Настрій у Кіри був відмінний, чесно кажучи, йти нікуди не хотілося. За розмовою вони не помітили, як до їхнього столика підійшла жінка, вона зупинилася біля них і пильно подивилася на Кіру:

— Здрастуйте, Кіро… Ви мене не впізнаєте?

Кіра відчула неприємний присмак у роті, ніби щойно напилась дуже гіркої кави. Перед нею стояла власною персоною Сніжана Холодова. Сторопівши від несподіванки, Кіра задала найдурніше питання:

— Що ви тут робите, Сніжано Борисівно?

— Те ж, що і ви, Кіро, прийшла сюди за покупками… Правда, зі мною немає поруч такого симпатичного і балакучого попутника, як у вас…

Кіра зніяковіла, гарний настрій вмить зник.

— Кіро, ви познайомите мене зі своїм приятелем? — досить чемно запитала Холодова після того, як щойно образила Кіру.

— Так, звичайно, — не охоче сказала Кіра, — це Андрій… мій друг. А це — Сніжана Холодова, хороший психотерапевт, її багато хто знає в місті.

— Значить, це ваш друг, Кіро… це цікаво … — сказала Холодова, сідаючи на стілець біля Кіри навпроти Андрія. Холодова з інтересом подивилася на молодого симпатичного чоловіка: — Андрію, а чим ви займаєтеся? Зараз, по-моєму, робочий час, а ви не на роботі.

— Я працюю офіціантом… У мене вихідний сьогодні, — досить холодно сказав Андрій.

Нова знайома, що підсіла до них за столик, йому не сподобалася, мало того, вона була йому неприємна своїм снобізмом і своєю нетактовною поведінкою. Якби можна було відразу піти з кафе разом з Кірою, Андрій так би і зробив, але правила пристойності і хороший тон не дозволяли йому це зробити прямо зараз.

Холодова з інтересом розглядала його, майже роздягала його поглядом. Кіра готова була заприсягтися в тому, що Сніжана Холодова буквально поїдає його очима. «Яка Сніжана — безсоромниця, — подумала раптом Кіра, — кокетує з Андрієм немов якась легковажна дівиця, уводить у мене хлопця прямо з-під носа. Хороша ж вона як фахівець. Спочатку в душу влазить, все вивідує, а потім і в життя моє влазить… Чорт її приніс сьогодні в цей торговий центр… Їй що інших магазинів мало?»