Бесплатный фрагмент - Класична наукова фантастика. Оповідання та історії

Класична наукова фантастика.

Оповідання та історії.

Федір Титарчук / Fedir Tytarchuk

Замість передмови та пояснення

Доброго Вам дня, шановний читачу цього збірника. Автор нижченаведених оповідань хотів би висловити Вам вдячність за те, що в наш час скролінгу та коротких мемів рідкий читач наважується навіть взяти книгу до рук, не кажучи вже про те, щоб її осилити, прочитати, осмислити та зробити почуте надбанням свого внутрішнього світу. Сподіваюся, що Ви саме такий.

Отже, про що ж ця книга?!

А в руках Ви тримаєте збірник творів переважно фантастичного спрямування. Чому переважно?! Справа в тому, що з певного часу рамки поняття фантастичного твору настільки розмилися, що, здається, фантастика постукала до нас у двері і стала частиною нашого повсякдення. То ще були 60–70-ті роки, розквіт того, що називають науковою фантастикою або просто «твердою». Тоді все було простіше, як видається автору. Але зараз, як, знову ж, впевнений автор — цікавіше.

Та не будемо заглиблюватися у історичні дебрі, повернемося до цього збірника. І так…

У збірник увійшли твори Федора Титарчука / Fedir Tytarchuk, які раніше не видавалися та не перекладалися.

У збірник увійшли як окремі оповідання з кількох циклів автора, таких, наприклад, як «Роблінги» чи «Креативне бюро його Світлості», так і окремі твори, не пов’язані між собою.

Твори насичені гумором, іронією, місцями навіть сарказмом, і тому при першому прочитанні можуть здатися більше розважальними, ніж такими, що несуть глибоку думку. Але повірте, як будь-який багатошаровий твір, за ширмою легкості та іронічності завжди можна розгледіти те, що цікавить і турбує автора.

Тематика цього збірника, як уже згадувалося раніше, — фантастика. Проте автор не обмежується лише цією тематикою. У його «арсеналі» є дитяча серія про дівчинку Аленку та Паровозики, що живуть у заклятому лісі… А також більш «гострі» твори, ближчі до арт-хаусу чи міського роману (як приклад — «Я дарую Вам презирство») і, сподіваємося, до них теж дійдуть руки для перекладу на інші мови з російської та української. І, повірте, цим «репертуар» автора не обмежується…

Зараз же Ви тримаєте його твори жанру фантастики, і, якщо є бажання, якщо Вам сподобалися оповідання, Ви можете написати автору, поділитися враженнями, а за бажанням навіть підтримати автора для перекладу його творів на інші мови. На жаль, правила цього видавництва не дозволяють розміщувати електронну адресу на початку книги (тільки у фінальній її частині), тому контакти Ви зможете знайти, перегорнувши книгу до кінця.

І так, щодо ілюстрацій… Видавництво просить вказувати авторство графічного матеріалу, використаного у книзі (такі правила), тож підкоряюся — усі зображення, використані в цій книзі, належать автору і виконані або ним самим, або за його проханням/завданням його дружиною та донькою. Посилання на їхні акаунти також наведені у фінальній частині книги.

А зараз, шановний читачу — вперед, читаємо та насолоджуємося!!!

З Циклу — «Креативне Бюро Його Святості»

Креативне Бюро Його Святості

— Привіт геніям креативу та жартів! — у приміщення ввалився довгоногий Алавур. Його напарник, невисокий, худорлявий, але дуже харизматичний Залібванг, лише махнув у відповідь, котячись у кріслі на колесах і потягуючи тягучий напій смоляного відтінку.

— Загар у тебе просто Пекельний! Тільки нимб посинів… — помітив він. — Як відпочинок?

— Відпочинок! — впав у своє крісло Алавур. — Про нього лишилися лише спогади.

— І? — ранок робочого дня у креативному відділі завжди починався нудно й сумно, тому Залібванг вимагав подробиць.

— Пляжі Преісподньої — райський куточок! — процитував він їхній спільний з Залібвангом твір, колись спеціально створений для реклами туристичного бізнесу в Преісподню.

— Невже так прекрасно, як на наших плакатах?

— Я б сказав, що наші плакати не відображають і сотої частки тих задоволень, які здатний надати туристу Ад.

— Ну, ти не плутай туризм із імміграцією! — засміявся Залібванг. — Сподіваюся, грішниці ще в пеклі не вимерли? — підморгнув колезі.

— Цього добра там хоч відбавляй! — тягуча рідина а-ля смола виповзла з автомата і впала на дно чашки Алавура. — Розваги на будь-який смак! Узаконена проституція зі святими та старими дівами, сафарі на ізвергів або відбивні з язиків словоблудів! Всі десять гріхів у виконанні! Не життя, а солодкий райський сон!

— Тільки от нашої зарплати на пару тижнів раю вистачає! — ухмильнувся Залібванг.

— Не так уже й погано наше становище, — парирував Алавур. — Криза. Потік свіжих душ росте день від дня, на Землі взагалі не знаєш що твориться, так що нам скаржитися не на що…

— Це так, — погодився Залібванг. — Тут нещодавно, поки тебе не було, один із відділу розгляду скарг прихожан — тих, що скарги по ячейках, типу «на розгляд канцелярії Всевишнього», «на топку котлів», «шкідлива муть» та подібне, — пояснив, потягуючи другу чашку смолоподібної субстанції. — Раптом ледь не став батьком?

— Ну і що тут такого? — не зрозумів колега.

— Та ти зачекай, не перебивай! — відмахнувся Залібванг. — Приходить, значить, скарга по їхній лінії. Підносить благання якась прихожанка і каже щось на кшталт: «У мої палати увійшов небесний ангел і оволодів мною! Говорив, що син наш стане володарем світу…» І подібна нісенітниця. В іншій ситуації такі звернення відправили б на розтопку котлів у Преісподні, а тут новачок із того ж відділу розгледів у цьому ймовірну небезпеку потенційного прецеденту, який колись мав місце і призвів… Ну ти знаєш до чого?

— Та уж, довелося нам тоді попотіти з розкруткою «сина божого». Як на мене — результат вийшов відмінний!

— Ось і побачив цей молодий демон ймовірну небезпеку, та й переправив усе це «куди слід»!

— Та що ти?! — здивувався Алавур. — Не може бути, туди? — він показав кудись угору.

— Саме так! — підтвердив Залібванг. — А там, як розумієш, жартувати не люблять.

— Та уж, Єжов, Мюллер, Берія та й залізний Фелікс недарма їх тренували…

— А у них був вибір?

— Це вже інше, — спробував повернути розмову в початкове русло Алавур. — Що там із цим лже-батьком?

— Розшукали запитувану, допитали з пристрастю, через що вона одразу після повернення пішла до монастиря, повіривши в контакт із силами Аду, але ось папашу зловили…

— І?

— Ним виявився дрібний клерк із того ж відділу розгляду скарг. Скористався, так би мовити, службовим становищем. При розгляді скарг відбирав таких — набожних і дурнуватих бабусь із глухих сіл, вивчав їхній спосіб життя… — усміхався Залібванг, йому історія здавалася кумедною. — Ось так і виходило — вдень тихий непомітний клерк на третьорозрядній посаді второсортного відділу, а вночі — маніяк-спокусник.

— Ого! — здивувався Алавур. — Заборона на статеві стосунки з земними ще ніхто не відміняв! — підсумував він. — У свій час ми багато «хлебнули» від подібних інцидентів.

— Та якби він пішов лише по «Спокусі підопічних», то справа б на тому й закінчилася, — підморгнув Залібванг. — Але Служба Божевої Безпеки і Проізволу не може дозволити маратися через такі дрібниці. Тож хлопець пішов зовсім по іншій справі! — рідина в чашці закінчилася, і він із презирством швиркнув чашку на стіл. — Тут «Посягання на трон і ім’я Всевишнього» відчувається. Тож нашого маніяка підводять під вишку.

— Та уж, вишка — це покарання, якого я б і ворогу не побажав, — здригнувся Алавур. — Бути викинутим у світ людей, у цю прірву пристрастей, безладдя та свавілля…

— Та ще й бути зобов’язаним виконувати всі божі заповіді!

— Ну вже це вища міра несправедливості! — погодився Алавур. — І навіщо ми їх тільки тоді придумали?

— Так треба було, — знанням справи кивнув Залібванг. — Інакше концепція не складалася повністю.

— Тобі видніше, — погодився колега. — А з хлопцем що буде? Як думаєш, вдасться йому викрутитися? Чи… вниз?

— Цьому демону викрутитися у ангелів із СББіП? Та не сміши мене. Як тільки вони заполучать демона в свої лапи, так…

— Я от інколи думаю, що вже краще б демони в СББіП керували. З ними хоч домовитися можна.

— Крамольні думки тебе відвідують! — розгнівався оратором Залібванг. — А між тим усі наші думки й вчинки, можливо, задокументовані в Небесній канцелярії.

— А якщо навіть і так, то нічого крамольного я не говорив, — поправився Алавур. — Для протоколу, — він викрикнув кудись угору, видаючи попутно хихикаючі звуки. — Були часи, коли службою керували демони… І справлялися…

— Ну ти тут взагалі загнув… — відмахнувся від нього Залібванг, проте без будь-яких побоювань.

— А знаєш, які в Преісподні чертовки?! — закинувши руки за голову, поринув у солодкі спогади Алавур. — Стрункі ніжки, пружні відкриті сідниці, доглянуті копитця. А очі! Очіще повні вогню!! Не порівняти з нашими нимбованими блідими пеганками з волошковими очима.

— Це на любителя! — не погодився Залібванг. — Комусь і вигадану святість подавай…

— Ну, уж точно не тобі! — хлопнув по плечу Алавур. — Хто з нас був одружений на бісівці?

Історія подружнього життя з вогненноокою Жарін для Залібванга була болючою темою, незважаючи на те, що минуло вже понад два роки. Їхня пристрасть тривала недовго, але залишила животрепетну рану на серці Залібванга. Врешті-решт Жарін пішла до куратора їхнього департаменту, з яким її на одному з вечорів познайомив Залібванг.

— Ну да ладно, — усвідомивши свою помилку, виправляв ситуацію Алавур. — Поки мене не було, що тут нового сталося?

Залібванг, втративши бажання жартувати та ділитися плітками, перейшов до роботи:

— Згідно з даними аналітичного відділу, рейтинг Його Святості, він же Всевишній, впав нижче червоної лінії. Усі без винятку релігії та ідеології втрачають вплив серед пастви. «Пряники» на кшталт раю чи комунізму, обіцянки вічного покарання або відсутність грошей у їхньому світі вже не ведуть людей до Бога. Світ стає безбожним і котиться у гріховність.

— О! Як істину відкрив! — усміхнувся Алавур. — Рейтинг Його Святості падає вже протягом кількох століть. Життєвий цикл цієї цивілізації перейшов стадію насичення і котиться по схилу, перебуваючи на стадії занепаду.

— І там, нагорі, вирішили, — Залібванг вказав пальцем у стелю настільки многозначно, що Алавур замовк на півслові. — Вирішили, що напівзаходами вже не обійтися.

— Це як же не обійтися? — здивувався Алавур. — Може, нову релігію?

— Не піде! — відрізав Залібванг. — Пам’ятаєш, як ми з тобою колись розробляли перші примітивні релігії?!

— А то! — засміявся Алавур. — Усі ці поклоніння сонцю та танці навколо тотема чи вогнища. Так, були часи. Нас просто несло тоді… Ми тільки приступили, після старої команди… І роботи було багато.

— Людство тоді було роз’єднане — це факт. Під кожне плем’я своя релігія, свої вірування, свої святині…

— Але, признай, ми тоді й філили багато. Кальки на шанування сонця та божества ночі…

— Часу і сил бракувало, — погодився Залібванг. — А дослідники там, на Землі, тепер голову ламають, як так сталося, що у роз’єднаних племенах, ніколи не мали контакту між собою, настільки схожі вірування та перекази?

— Шукають прародичів. Самі вигадують легенди… Нам би в них вчитися треба. — жартував Алавур.

— Ну так просили ж стажера і помічника з новопредставлених у свій час… Не склалося.

— А як забавно з олімпійцями у нас вийшло! — засміявся Алавур, поринувши у спогади.

— Та перепили ми тоді, — ця тема Залібвангу була не надто приємна. — Перепили, а проект горів. Терміново потрібно було народжувальне культурне суспільство спрямувати в потрібне русло…

— Ну ось і створили культ шанувальників вина, жіночої краси та…

— І жертвоприношень! — жорстко пожартував Залібванг.

— Ну якщо головний біль після похмілля на несвіже м’ясо списували, — нагадав партнер. — І чия тоді була фраза: «Та гори воно все вогнем!»?

— Так, кумедно вийшло. І що цікаво, ідею з першого разу і Рада підмахнула.

— Ми ж з однієї вечірки тоді поверталися. В одному руслі мислили… — згадав Алавур. — Мені більше запам’яталася битва за атеїзм. Два роки йшов спор, чи не підорве це віру в Його Святість? Чи не відведе вбік? Чи не перехопить владу Бісівське Відріп’я?

— Баталія була ще та, — погодився Залібванг. — Німбовані з піною у рота відстоювали святість і непогрішність Його Святості, копитна бісота навпаки — вимагала змін і свобод для земної пастви…

— І отримали ми те, що отримали — компроміс, який не влаштував нікого, але був реалізований строго за інструкцією і тому дав найнепередбачуваніші результати.

— Ну, це як водиться! — погодився Залібванг. — Пам’ятаєш, як в інструкції допустили неточність щодо кількості пальців для хресного осінення…

— Через дрібну помилку на Землі війна спалахнула. Тож нова релігія не котирується?

— Не-а… — ехидно всміхнувся Залібванг. — Аналітичний відділ стверджує, що у населення Землі сформувався стійкий імунітет до різного роду релігійних і ідеологічних навчань. Поклоніння «золотому гаманцю», зрозуміло, не в рахунок, бо не возвеличує Його Святість.

— Тоді концепт — добробут пов’язаний із вірою в Його Святість…

— Гроші — це прерогатива того, чие ім’я не вимовляється…

— Тоді пророка чи святого їм!

— Останній з пророків закінчив свої дні у психлікарні…

— А якщо регіональна війна заради віри?

— Та вже з п’яток таких запустили. Воюють, а результат той самий…

Якось непомітно, від звичайної балаканини вони перейшли до обговорення робочих питань.

— Соціальний потрясіння…

— Було. Відродження задумувалося зовсім інакше…

— І що?

— Застаріла система впала і дала шлях тому, що призвело до падіння віри і, як наслідок, Його позицій. Тож соціальними потрясіннями більше не балуємося. Табу.

— Тоді культурна революція?

— Було. З останнього — сексуальна…

— Та уж… — Алавур згадав, як демони радісно потирали свої волосаті лапи, слухаючи результати цієї активності. Тоді, кажуть, Його Святість навіть своїх креативщиків запідозрив у змові з бісами і самим… Чиє ім’я тут намагалися не згадувати.

— Криза світогляду!

— Та увесь світ зараз єдина криза. Одним більше, одним менше — ніхто й не помітить…

— Нову псевдо-релігію?

— Із старими не знаємо що робити. Та й із новопосталими боротися трапляється.

— Природний катаклізм?

— Якщо такий і буде, то з катастрофічними наслідками. Тут усе йде до…

— Ти про зачистку говориш?

— Про неї саму! — усміхнувся Залібванг. — І якщо ми тут не знайдемо рішення, то все нею й закінчиться.

Остання зачистка, яка увійшла в багато релігій як Всесвітній потоп, була реакцією на втрату контролю над ситуацією. Хтось готовий був посперечатися з таким рішенням, але прийняте Там не обговорювалося.

— Ти це серйозно? — не вірив своїм вухам Алавур.

— Серйозніше не буває, — підтвердив Залібванг. — Інформація по найнадійніших каналах.

Алавур прекрасно знав усі ці канали. Чергова секретарка в одному з департаментів, яка пробовталася за пікантних обставин. Алавур інколи підозрював, що за кількістю похітливих похідень Залібвангу більше підходило б місце десь у бісівських пенатах, але народжений «в світлі», він залишався нимбованим і служив у креативному відділі Його Святості.

Зачистка проводилася не вперше, і щоразу приводила до зміни балансу сил як всередині ієрархії, так і між силами нимбованих та бісівських. Останні постійно намагалися перехопити увагу Його Святості, а якщо й узагалі не посягнути на трон. Багато спеціалістів, затребуваних у присутності світу, населеної достатньою кількістю людей, ставали непотрібними й у найкращому разі сиділи на мінімальних окладах, очікуючи зміни ситуації, а то й просто звільнялися в один день. До таких відділів належав і креативний — знаряддя Його Святості, мозок і джерело ідей, які в інших умовах просто нікому не були потрібні. Минулого разу Алавур і його напарник якось пережили це, перечекали, від нудьги навіть придумали шахи й грали в них до втрати свідомості, але що буде цього разу — їм було невідомо.

Сказати, що Алавур і Залібванг були на хорошому рахунку у Його Святості, було б перебільшенням. Як креативні істоти, часом балуючись забороненими препаратами, підтримуючи зв’язки з ворожим табором, приймаючи від нього подарунки й навіть маючи статеві зв’язки з представницями протилежної статі з бісівського роду, вони не відповідали всім параметрам тієї святині, що була записана у всіх основоположних документах канцелярії Його Святості. І поки вони висували нестандартні ідеї, поки втілювали їх у життя, їм багато прощалося. Часом вони оступалися, грішили, розголошували секрети, перелюбодіяли й зривають терміни. Їх часто не схвалювали, їхній поведінці ставили вину, їх боялися за можливість чергового фінту з рекомендаціями на виконання тієї чи іншої програми. Пара пророків, що побували на Землі за їхньою рознарядкою, після цього сильно загрожували їх травмувати, і тому рішенням Його Святості їм заборонили навіть наближатися до Алавура і Залібванга.

Їх не любили, як не люблять неординарних кар’єристів, які вносять плутанину в налагоджене життя болота канцелярії Його Святості. Бісів на них збирали детальні досьє, шукали способи захопити, підкупити, скомпрометувати, очорнити й забруднити — лише б ті проводили певну політику. Одного разу навіть піднімалося питання про введення у групу рівноважної кількості бісів, щоб… Але Його Святість своїм рішенням відкинув ці спроби, поставивши на вид тому, чие ім’я тут не вимовляється…

Так склалося, що Його Святість з певних лише йому зрозумілих причин ставився до креативщиків покровительськи, але не все було однозначно, очевидно бажаючи мати під рукою хоча б когось, хто може здивувати його чимось новим, внести різноманіття і підняти хвилю у тому самому болоті канцелярії.

У випадку ж зачистки, коли прийматимуться рішення про долю багатьох, швидше за все всі питання по сотнях тисяч службовців, великих і малих, буде передано на розгляд відділу персоналу, і ті в першу чергу розрахуються з ними. Алавур і Залібванг колись необережно включили у проект створення церкви на Землі виконання персональників. Ті впоралися, поклали тисячі своїх адептів і люто ненавиділи креативщиків. Після звільнення, з корою всього, ними одразу займеться СББіП. Залібванг якось умудрився мати стосунки з дочками їхнього незмінного керівника, і той давно б задавив Залібванга власними руками, якби… А тут така можливість…

Залібванг здригнувся, уявивши ті безстрасні блакитні очі…

«Ні, ну все! — взяв себе в руки він. — Зачистці не бути! Потрібне рішення!»

— І коли потрібна відповідь? — наче прочитав його думки Алавур.

— Сьогодні! — прошепотів той.

— Як це сьогодні?! — здивуванню не було меж. — А рік-два на збір інформації, стільки ж на її обробку… Провести тести, щільні проєкти, відпрацювати теорію… Підготувати презентацію? Коли все це робити?

— Тут усе набагато простіше, — гірко усміхнувся Залібванг. — Їм просто потрібна ідея. Хоч якась ідея, що може врятувати ситуацію. Якщо сьогодні до четвертої такої не знайдеться — все пропало. Кажуть, Його Святість втомився від людства. Втомився від їхніх дрібних інтрижок. Від непослуху, від спотворення його слова, від усього…

— Випороти…

— Порки вже не діють. Ти й сам це прекрасно знаєш… Тому…

— Тому ми повинні видати на гора ідею…

— І врятувати людство! — помпезно промовив Залібванг. — Є ідеї?

***

— Класика?! Так? — перешіптувалися Алавур і Залібванг, стоячи біля стіни в залі засідань.

— Звичайно! — погоджувався другий.

За їхнім досвідом, креативні ідеї, що вибухали атмосферу їхнього відділу на довгі години, як правило, не були зрозумілі «косноязичними і нетверезо мислячими» (цитата) суб’єктами у кріслах із людської шкіри. Переконати їх у тому, що сексуальна революція дасть плоди лише через кілька століть, а не зараз, як того вимагали, або пояснити причину низки невдач із проектами реакційного націоналізму, їм просто ніколи не вдавалося. Тому завжди «рулила» улюблена класика — давно перевірені і всім зрозумілі шаблони, що з кожним разом давали все більше осічок, але від того не переставали слугувати в головах відповідальних осіб еталоном добросовісної та якісної ідеї.

— Та ти сьогодні просто красень! — ущипнула за сідницю Залібванга Жарін. — Я вже думаю, чи не повернутися до тебе?! — підморгнула вона, примруживши свої вогняні очі. І, погойдувавши пружними сідницями, обтягнутими тонкою спідницею з новомодного матеріалу, привезеного із Землі, пішла в бік зібраної групи «сильних світу цього».

Залібванг тяжко ковтнув. Його охопила спека. Спогад про минуле, про гарячі ночі та дні ревних мук знову нагадав про себе. «Що не говори, а чортівки набагато привабливіші за нимбонових!» — помітив він про себе, усвідомлюючи, що реагує сексуально, що ніяк не личить представнику його виду, виду нимбонових. «Але що робити?! — заспокоював він себе. — Працюючи над людським матеріалом, створюючи для них програми, що мають привести до певних результатів, волею чи неволею доводиться занурюватися в їхній світ, приєднуватися до соціуму і пропускати через себе всі установки, якими люди керуються, приймаючи рішення». Це пояснення їх вже не раз рятувало, коли піднімалося питання про асоціальну поведінку, розбори п’яних загулів, спілкування з бесівським потомством і запити на тестове спілкування з душами щойно померлих. Його Святість не те щоб покривав їх, ні, він був незадоволений, мабуть, навіть більше ніж хто-небудь, але поки був результат і воля Його Святості, їм все сходило з рук.

— Не втрачай голову! — не менш зачаровано проводила поглядом Жарін і Алавур. Ходили чутки, що й він встиг потрапити до списку її шанувальників, але ця тема ніколи не піднімалася в присутності Залібванга, який мучився з нею близько року.

Відбиваючи повільний дріб доглянутими копитами, час від часу підкреслюючи свою граціозність рухом хвоста з пухнастою пензликом на кінці, вона підійшла до компанії демонів і нимбонових, непомітно провела рукою по спині одного з них і практично одразу вступила в спілкування.

— Добре, хай буде класика! — не відриваючи від неї погляду, пробурмотів Залібванг, хоча йому дуже хотілося запропонувати свій варіант, який обов’язково був би відкинутий. Він це знав. Прекрасно знав, але щось всередині не давало спокою, вимагало зробити щось на знак протесту.

— Ось і прекрасно! — похлопав того по плечу Алавур. Їхнє місцезнаходження осторонь, поза групою «сильних світу цього», було цілком зрозумілим. Як молодші спеціалісти, вони не мали тих регалій, що й члени Ради. Але завдяки своєму становищу і особливому ставленню Його Святості до відділу креативу, вони виступали на Раді як радники та головні розробники. Двозначність свого положення вони прекрасно розуміли, і ця двозначність впливала на ставлення членів Ради, змушених ділити одне приміщення з умовно допущеними. Через це ставлення до креативщиків тут було не те щоб прохолодним, але досить натягнутим. Еліта не бажала бачити в своїх рядах кого-небудь, хто… Але їх змушували. І своє приховане роздратування цим фактом члени Ради, зрозуміло, виливали у дрібних пакостях проти саме креативщиків.

Приміщення в одному з найвищих будинків, розташоване у скляному пентхаусі, з якого відкривався чудовий вид на оточуючий його Рай, на горизонті закритий клубами диму, що йшов з лежачого нижче й далі пресловутого Аду, наповнилося присутністю Його Святості. Ніхто не міг похвалитися, що коли-небудь бачив Його Святість на власні очі, але його присутність відчувалася миттєво. Миттєво доброчинна й прощаюча присутність викликала трепет у кожного, і всі присутні, кинувши свої справи та клопоти, поспішили зайняти місця за загальним овальним столом. Гнівити Його Святість було собі дорожче, адже критерії оцінки і логіки Всевишнього кардинально відрізнялися від будь-яких відомих і часто були просто незбагненні.

— Пропоную почати, — запропонував Його Святість. Звісно, ніхто з присутніх не почув жодного звуку, слова народжувалися у їхніх головах. Це була одна з тих причин, через які члени Ради недолюблювали Залібванга та Алавура — при загальній присутності Його Святість мав змогу звертатися вибірково до тих, кого вважав компетентними в тій чи іншій справі, не повідомляючи інших. Звичайно, кожен одразу починав підозрювати найгірше і відчувати себе ущемленим. Сердитися й докоряти Його Святість не мало сенсу — так вони могли прямо вилетіти з Ради, а повернути свою образу креативщикам — завжди будь ласка.

— Причина нашої зустрічі ні для кого не секрет. Але щоб ми всі розуміли, про що йтиметься, і ні в кого не виникло сумнівів у необхідності прийняття радикальних заходів, прошу начальника аналітичного відділу зачитати короткий доповідь про стан справ на Землі та рівень керованості процесами, що відбуваються, — мовив Його Святість.

— Доброго дня, шановні колеги! — встав Цифірон, худорлявий святоша, погружений у себе та у свої розрахунки, які загрожували вислизнути з-за парочки старомодних окулярів, що сиділи на його носі. — Проведений аналіз нашим відділом передбачав збір інформації як у польових умовах, так і шляхом опитування щойно померлих на небесах…

— Дякую за опис методики, — перебив Його Святість. — Прошу зачитати висновки.

— Так, звичайно, — поперхнувся Цифірон. Його нимб негайно став червоним від хвилювання. Аналітики, як і ще кілька підрозділів, здебільшого складалися з нимбоносних, бо довіри до підступних бесів у Його Світлості було обмаль. Не те щоб він їм не довіряв — вони були спеціалістами у своїй справі, нимбоносні у своїй. Кожному — своє місце та завдання.

— Інтегральні показники людської доброчесності та лояльності поклонінню вже давно не піднімаються вище червоного рівня, що свідчить…

— У вас некоректні методики оцінки! — заперечив кремезний демон, що вже століття курував напрям альтернативних релігій і ідеологій. Будучи колись воїном, а тепер адміністратором за наказом того, чиє ім’я не згадується, він не втратив ні військової хватки, ні властивої демонам підступності. Креативщики, створивши за останні сто років не одну релігію та десяток ідеологій, спостерігали за результатами впровадження і бачили лише особливості куратора та застосованих ним методів. Куратор же всі нападки на себе відкидав напрочуд твердо, списуючи все на людський матеріал, помилки планування та інтриги інших відділів. Він упевнено заявляв, що помилок з його боку немає і бути не може — усе це справа ворогів.

— Методики розроблені та апробовані протягом тисячоліть, — парирував Цифірон, не відриваючись від листа. — Напруженість за останні кілька років зросла у півтора раза, ймовірність повномасштабної війни наблизилася до 75%, рівень релігійності та набожності впав до 25%. Переважна більшість віруючих належить до традиційних релігій племен кам’яного віку, віддалених від центрів цивілізації. У цивілізаційних групах рівень набожності та готовності жертвувати собою заради Його Святості знижується день від дня… Коефіцієнт кореляції між розвитком існуючих цивілізацій і падінням віри — 98%…

— Все це добре, — перебив один із бесів, так і не зрозумівши сказаного. — Що з цього слідує?

— Все надзвичайно просто! — відповів нимбоносний Симон. — Світ котиться до прірви! — жарт сподобався присутнім, і якби не Його Світлість, беземоційний як завжди, сміх би залив приміщення.

— Зрозуміло, — пояснював присутність Гідивула, куратора понад півсотні проектів, у яких він розумів не більше, ніж у людських душах, квота того, чиє ім’я не згадується. Повна некомпетентність Гідивула компенсувалася його агресивною натурою та абсолютною лояльністю. — Хто винен? І що робити? — звернувся він з відтінком зверхності.

— Ситуація зайшла в глухий кут, — продовжував очкарик Цифірон. — Всі останні наші заходи носили більше косметичний характер і їхня ефективність нижча за будь-яку критику, — погляди присутніх одразу звернулися до креативщиків, притиснутих у крісла.

— Я б не став так критично оцінювати роботу креативного бюро, — вступив Моргул, куратор їхніх проектів і теперішній чоловік Жарін. — Хлопці не раз виручали нас, видаючи на гора ідеї, що змінювали світ і духовність… Думаю, у них і зараз щось припасено… Чи не так, Залібванг? Алавур?

— Я змушений наполягати, — встав Гідивул, — що ми зайшли в глухий кут, і всі спроби вирішити проблему інакше, ніж повною очисткою, приведуть лише до продовження агонии. — Його мова була такою, що в більшості присутніх очі стали круглими, а роти відвисли. Залібванг нутром відчув, що говорить не глупий демон, а Сам, чиє ім’я…

Преображення Гідивула було настільки значним, що навіть Його Світлість напружився, прискіпливо роздивляючись оратора, шукаючи знайомі риси.

— Будь-яке промедління — смерть подібно, — продовжував демон. — Я наполягаю на перезавантаженні, очищенні Землі від цивілізації, зануренні людства в первісний хаос і на основі цього побудові нового суспільства, де не буде тих самих пороків, про які…

— До болю знайомі казки! — нарешті промовив Його Світлість, і всі присутні напружились. Запахло озоном і гарячим повітрям. — Наступним буде зміна структури існуючих інститутів, допуск до управління значної кількості демонів і поділ влади з… самі знаєте ким?!

— Я про інше! — зігнувся Гідивул, мотав головою. Присутність сили, що контролювала його раніше, зникла, і він не розумів, чому всі дивляться на нього недобро.

Сверкнула блискавка, зал наповнився гуркотом грому, а пишна шевелюра Гідивула перетворилася на обплавлений клок паклі.

— Я, я… — не розумів він. — Я ж лише… — осів на місце, не торкаючись випускаючих тонкі клуби диму волосся.

— Надалі подібне буде припинятися виключенням із Ради та засланням провинившогося на Землю! — пояснив справедливий громовержець, не пояснюючи мотивації. Бути одержимим перед Його Очима траплялося й раніше, але загроза заслання до людей, у їх забутий Богом світ, до бруду, боротьби за виживання, до безпомічних людських телодій… Це могло налякати кого завгодно. І оскільки це була загроза Його Світлості, ні обговоренню, ні оскарженню не підлягала.

— Пропоную завершити розбір ситуації, — поспішив змінити напрям засідання Моргул. — І так зрозуміло, що ми в глухому куті. Очевидне відходження людства з-під контролю Його Світлості, а отже, занепад моралі, гординя, порушення заповідей, норм і порядку. Тож є два шляхи — провести очистку як останній метод вирішення проблеми або вжити більш тонких і оперативних заходів, про які нам зараз розкажуть спеціалісти з креативного відділу. Адже саме їм належать сотні ідей, що піднімали людство до рівня, якого воно ще не досягало. Не дозволимо ж, щоб плоди наших тисячоліть просто канули в безодню?! Прошу надати їм слово.

Красномовство — козир Моргула, завдяки якому він піднявся високо, завдяки якому прив’язав до себе Жарін і ввів її до Ради, і завдяки якому Залібванг та Алавур не раз виходили сухими з брудних переділок. Але цього разу у них у арсеналі не було нічого ефективного, тож слово взяв Залібванг:

— Шановні члени Ради, поклоніння Його Світлості, — прокашлявся Залібванг. Жарін подарувала йому палаючий погляд своїх вогняних очей, облизала роздвоєним язиком губи та підсунула вперед пишні груди, зробивши це так природно й непомітно для оточення, що Залібванг почервонів. Жарін, незважаючи на їхнє давнє розставання, час від часу заскакувала до нього, як і до десятка інших. Нічого не вдієш — жіноча натура бесів. І якщо справа спрацює, то плани на наступну ніч і ранок наступного дня у Залібванга цілком визначені.

— Ситуація, безумовно, критична, — боровся він із червоністю та важким диханням. — Я трохи хвилююся, тому що використання чогось нового, креативного і досі не випробуваного може й дати потрібний результат, але, швидше за все, матиме непередбачувані, далекосяжні наслідки. — він потягнувся до склянки води, і склянка сам, підкоряючись волі Його Святості, стрибнув йому в руку. Присутні перезирнулися. Це була честь, якої удостоювалися не багато хто. Розклад сил явно змінювався, і кожен уже думав про своє місце та дії на найближче майбутнє.

Жарин, відчувши зміни, повторила свої звабливі маніпуляції, що було відзначено більшістю присутніх, окрім хіба що Моргула.

— Я пропоную вдатися до класичної, багаторазово перевіреної багаторівневої активності, — усю увагу було прикуто до Залібванга, від чого той знітився ще більше. — Культурний шок і відкат цивілізації на кілька кроків, можливо навіть десятків кроків назад. До стану, в якому ми могли б змінити вектор розвитку! — завершив він.

— Це приблизно так само, як було з Римською імперією та темними віками в Європі? — поцікавився аналітик.

— Щось схоже, — кивнув Залібванг, ловлячи хвилю. — Приблизно те саме, що було з китайським світом, зі стародавніми цивілізаціями Нілу, Південної та Центральної Америки. — Щодо Америк він зопалу ляпнув дарма, бо там якраз нічого не «відкотилося», а призвело до знищення цивілізацій як таких. Але на те вони й креативники — друзі піарників, що перебували приблизно в такому ж стані «обожнювання» з боку ради, щоб будь-яку невдачу подати як грандіозний успіх. Хоча багато хто був з цим категорично не згоден.

— Та ну! — заперечив Гидивул. — Це вже було! — махнув він рукою, шукаючи союзників. — Все це вже було. Ми лише відтягуємо розв’язку.

— Та вам би, бісам, стерти людство з лиця Землі і залишитися єдиними улюбленими творіннями Його Святості, — парирував Моргул, сам будучи незадоволений пропозицією, але раз вже сама Його Святість перед цим подала склянку води креативнику, то виступати проти він не наважився.

Сама ж Його Святість остовпіла. Вона очікувала чого завгодно, але не старої історії з падінням Римської імперії, мільйонами життів, розквітом кількох із найодіозніших релігій, притриманих до того на чорний день, століттями темряви та вбивств її ім’ям… Та все ж змовчала, очікуючи продовження.

— Суть проєкту в тому, — продовжив Залібванг. — Щоб на планетарному рівні влаштувати соціальний вибух. І ми це зробимо, якщо нам дозволять. Ми піднімемо весь негатив, розкриємо всі незажиті рани, оголосимо пороки чеснотою, зведемо на п’єдестал попрання цнотливості й доброти, мотивуємо вбивства, похіть, ненажерливість, ненависть та інші смертні гріхи. Звеличимо людську пиху й піднімемо хвилю такого масштабу, що вона накриє всі усталені цивілізаційні центри, знесе їх, покриє шаром бруду та людських випорожнень. І лише після цього, після того як людство відкотиться на кілька століть назад, лише після цього ми запустимо зворотні процеси. На виниклому гною проростуть паростки того, що приведе наступні цивілізації до добробуту й пошанування Його Святості як того, хто дозволив їм стати такими. — завершив креативник.

У залі запала тиша.

— А в чому різниця між цим і тотальною зачисткою? — поцікавився куратор силовиків, який відчув масу роботи для своїх відомств.

— У багатьох речах! — відповів Залібванг. — Ми не знищуємо людство і не стираємо пам’ять про попередню цивілізацію. Ми її просто перезапускаємо. Ламаємо глуху гілку, руйнуємо стіни та підпірки, якими оброс світ сьогодні, розчищаємо місце для нового будівництва, але не вбиваємо в людях пам’ять, не зводимо їх практично до малої групи, як це часто бувало раніше. Ми зберігаємо їхню цивілізацію, але руйнуємо їхній світ…

— Або навпаки, — поправив його Алавур.

Якщо вдуматися, пропозиція не була настільки радикальною, як її подали. Нічого нового, лише ефект масштабу — тепер брав участь увесь світ, а не окремі, хай навіть значні території. В іншому — класика. Але те, як це все викладалося, мало в собі певний політ думки, креативність і щось, що кликало до романтизації підприємства.

Його Святість замислився, біси спалахнули, відчуваючи відкриваючі перспективи, нимбоносні ж, навпаки, вловили передчуття майбутньої маси роботи — їм би зачистити світ і чекати, доки все знову розвинеться, а от креативники з полегшенням зітхнули: їм вдалося викрутитися. Якщо пропозицію відхилять — їм дадуть час підготувати нову, а там як піде…

Його Святість висловив певні сумніви. Він нічого не казав, але щось у плані його бентежило. Що саме — не озвучував, та варто було з’явитися першим симптомам сумніву, як зібране братство одразу ж кинулося критикувати задум, який так само негайно взяли під захист ідеологи та автори — Алавур із Залібвангом. Їм закидали масштабність, на що ті відповідали: мовляв, проблема масштабна — операція мусить відповідати.

Куратор силовиків поскаржився, що минулого разу він втратив на Землі у психлікарнях або від нервових зривів понад півсотні першокласних агентів, і тому… На що йому заперечили: з одного боку, варто зробити висновки щодо підготовки бійців, з іншого — втрати на війні неминучі.

Говорили про небезпеку виходу ситуації з-під контролю. Це було парировано тим, що запустити зачистку можна будь-якої миті, але спробувати врятувати ситуацію — першочергове завдання.

— Мене загалом влаштовує пропозиція, — після з пару десятків заперечень нарешті втрутився Його Святість, і всі зауваження одразу ж випарувалися. — Як ви бачите механізм реалізації?

А от із механізмом вийшло якось не дуже. Сама ідея, як зазначив Його Святість, — непогана, але реалізація… власне, реалізація всіх «непоганих ідей» останні тисячі дві років якось страждала.

— Ми тут думали, що, може… — тягнув час Залібванг у надії, що рішення спаде само. І воно справді прийшло, щоправда не звідти, звідки його чекали, і зовсім не те, яким хотілося б пишатися:

— Ми запустимо святих! — перехопив ініціативу Алавур.

— Святі — це вже пройдений етап, — резонно зауважив Цифірон. — Їхня ефективність… — він почав сипати цифрами, які ніхто навіть не збирався оскаржувати, як, утім, і слухати. Використання святих у світі, що вже давно в них не вірив, давно було визнано неефективним.

— Це щось нове! — сяяв німб Алавура. — Вислухайте, а потім вирішуйте.

— Давайте дамо слово, — запропонувала Його Святість, і всі не просто замовкли — заткнулися й навіть перестали соватися.

— Ми запустимо не одного Святого чи Пророка — це ще обговоримо, — а одразу двох! — він зробив паузу, чекаючи реакції, але, не дочекавшись, продовжив: — Одразу двох пророків. І обидва — не крайнощі, як ми робили раніше. Ніяких «добрий–злий». Ніяких «святий–грішний». Вони включатимуть у себе і святість, і порок, і доброту, і жорстокість, бо люди багатоликі, і запит на доброту та жорстокість часто живе в одній черепній коробці одночасно. Двоє воїнів-пророків, які консолідують людей довкола себе, налаштовані між собою не вороже, але й не дружньо — то зіштовхуючись, то діючи разом. Така собі мішанина людських ницих почуттів, які вони й покликані очолити, підняти хвилю й осідлати її…

— Але як вони це робитимуть? — не витримала Його Святість.

— А ми їх не обмежуватимемо, — пояснив Алавур. — Ми дамо їм право вибору, право грішити, право не бути зв’язаними заповідями та інструкціями — повна свобода. Всі невдачі наших Пророків і Святих саме в тому й криються, що вони були обмежені у творенні зла! — підсумував він.

— Треба ж, — замислилася Його Святість. — Я якось про це не думала… — вона знову змовкла. — З іншого боку, я готова була б почути щось подібне від демонів чи одержимого клятим Гидивула, але такий підхід від креативного відділу нимбоносних! — вона була щиро здивована й збентежена.

— Ми навіть продумали появу, — продовжував вигадувати просто на ходу Алавур. — Велике скупчення людей, скажімо, якісь протестні виступи. І ось у відповідальний момент — стовп вогню з неба, і в цьому стовпі спускається наш Пророк, який несе звістку про те, що світ прогнив. Що Бог незадоволений людьми, незадоволений тим, що невелика частина узурпувала світські багатства і не дає розвиватися решті. Саме тому Він послав свого обранця-воїна… Але, дізнавшись про це, той, чиє ім’я не вимовляють, послав і свого демона. Він буде схожий на першого, говоритиме так само, навіть робитиме те саме — але він зло… Таким чином ми розколемо протестувальників і створимо керований хаос у їхньому середовищі…

— Цікаво, цікаво, — все ще не приймав рішення Його Святість. — Мені потрібно порадитися з моїми консультантами… — і Його Святість перейшов до спілкування з Радою, виключивши з неї запрошених експертів, фактично виставивши їх із обговорення. Алавур видихнув — такого експромту він від себе не очікував, і зустрівся з обуреним поглядом колеги. Ідея з двома пророками тому дуже не подобалася, адже обіцяла некерованість ситуації й масу клопоту з адмініструванням активності.

Нарада з Радою тривала до пів години. При цьому жодного слова, жодного звуку не долинало до вух спеціалістів, серед яких чомусь опинився й аналітик. Він увесь цей час сидів струнко й скляними очима дивився кудись у бік пекельного диму, що клубився на обрії видимості.

— Ми закінчили нараду, — нарешті повернулися до них Його Святість і Рада. Рішення, безумовно, було ухвалено, але від того, з якою радістю потирали руки й лапи присутні, як жадібно дивилися на креативників демони й з якою глузливою посмішкою в кутиках рота кидали косі погляди нимбоносні, Залібвангу стало якось не по собі.

— Ми приймаємо це рішення як базове, — продовжив оголошувати вердикт Його Святість. — Воно набирає чинності з цієї хвилини, — відкарбовував він пункти, які тут же лягали в протокол як непорушна істина та вказівка до виконання. — На збори у вас десять хвилин. — завершив Його Святість.

— Які збори? — не зрозумів Алавур.

— Що? — перепитав Залібванг.

— Я в тебе вірю, любий! — прошепотіла йому Жарін, випинаючи вперед свою розкішну груди. — Поверніться героями!

— Але ж ми ідеологи… — кричав Залібванг, у душі проклинаючи Алавура з його двома Пророками. — Ми не солдати! Кожен повинен робити свою справу… — їх уже несло коридорами реальності, дорогою екіпіруючи та даючи інструкції з виживання.

— Вам буде надано всебічне сприяння! — почули вони віддалений голос Його Святості.

— Я також буду вічно поруч! — прошипів той, чиє ім’я не вимовляють уголос. — Нас чекають прекрасні часи!!! — додав він.

— Авжеж, точно прекрасні! — майнуло в голові Зелібванга. Він уже бачив той самий вогняний стовп, що зовсім недавно вдарив із небес у грішну Землю. І його вже несло до нього.

З циклу — «Трудові будні. Звичайні „люди“»

Трудові будні. Звичайні «люди»

1.

«Утілюючи в життя рішення з’їзду партії, Постанови Політбюро та побажання трудящих, розширюючи ареал існування людської цивілізації, підвищуючи культурний рівень і оптимізуючи споживання, герої Наднової епохи вносять свій неоціненний внесок у справу зведення ще одного поселення в межах Сонячної системи. Самовіддана праця й самопожертва двох із половиною десятків радянських людей, радянських не формально, а за духом, які борються з космічним холодом, смертельними випромінюваннями і недостатньою гравітацією, з кожною секундою наближають нас до того моменту, коли перший поселенець ступить на…» — легкий дотик до йонної консолі, і потік високопарної пропаганди урвався.

З боку Сергія Петровича це було неприпустимо: очолюючи проєкт із зведення новітнього «Колодязя» на одному з неспокійних супутників газового гіганта, він просто був зобов’язаний стежити за дисципліною та моральним обличчям підлеглих — тих самих двох з половиною десятків радянських людей… Але якось від самого початку все пішло шкереберть…

Спершу з’ясувалося, що проєкт непридатний до місцевих умов, і його силами кількох сотень наукових груп нашвидкуруч адаптували. Після завершення адаптації раптом з’ясувалося, що наявна техніка, привезена велетенським вантажним кораблем, не зовсім відповідає вимогам будівництва. Але, по-перше, вантажівник і далі висів на орбіті газового гіганта, а ганяти його туди-сюди було економічно недоцільно, а по-друге, за певної вправності та додаткового налагодження, хай і з втратами, надмірними трудовитратами і зривом усіх строків, виконання проєкту визнали можливим… Усі поаплодували, вкотре захопилися потугою й здатністю наукових груп, сформованих із провідних фахівців у своїх галузях, оперативно й якісно розв’язувати проблеми, що виникають; потисли одне одному руки, обійнялися й спустили рознарядку на продовження робіт.

І все було б нічого, якби під час зміни проєкту в новий план не закрався людський чинник, який поставив усе з ніг на голову. Проходячи ланцюг погоджень і правок, ніхто з «підписантів» не звернув уваги на те, що секретарка, вносячи зміни до первісної версії проєкту о другій годині ночі, з неуважності залишила без змін строки виконання етапів. Після завершення всіх погоджень, звісно, помилку виявили, але ніхто не захотів брати на себе відповідальність за очевидний прокол, і тому колективна відповідальність, коли відповідають усі, але конкретно ніхто, звалила всі проблеми на плечі Петровича.

Петрович одразу сповістив свого куратора, але той слухати відмовився: мовляв, папір підписаний, розумні люди складали, яку цифру обґрунтували — таку й виконуй, і не сей паніку, а то й за Плутон запхнути можуть, там якраз станцію зовнішнього стеження зводять…

А, як водиться, те, що починається погано, закінчується ще гірше… Петрович не вважав себе поганим керівником — усе ж таки, як-не-як, ступінь управлінця 3-ї категорії, за плечима величезний досвід; хіба що раніше йому не доводилося зводити саме планетарні станції — просто не випадало — а в усьому іншому він був досить успішним керівником… І лише завдяки його вмінню ладнати з людьми, організовувати їхню працю, побут і дозвілля, керувати процесом і розв’язувати проблеми станція продовжувала будуватися, попри перевищення витрат і зрив строків.

Надолужити строки, навіть залучаючи додаткові ресурси, які катастрофічно танули, він був не здатний — про що періодично доповідав своєму куратору, Григорію Петровичу, і на що отримував лише дві відповіді: «Будь-якою ціною!» та «Не сіє паніку…»

— Сергію Петровичу, вас по зовнішньому. — пролунав дівочий голос комунікатора, і з’єднання одразу ж увімкнулося.

— Добрий день, Сергію Петровичу. — куратор сьогодні був суворий і звертався винятково на ім’я та по батькові.

— Доброго дня і Вам, Григорію Петровичу.

— Доповідайте про виконання намічених заходів…

Картинка попливла — черговий сплеск сонячної активності десь по дорозі збурив егрегосферу — але голос передавався без змін.

— Відставання від плану збільшилося…

— Що означає збільшилося? — вибухнув Григорій Петрович. — Вам виділені колосальні ресурси. Вам доручене виконання відповідального проєкту, і якщо на якомусь етапі з непередбачених обставин вами було допущено відставання, то на теперішній час воно давно вже мало бути усунене. І ніяк інакше. А сьогоднішня ваша заява про якесь відставання від строків, та ще й про його зростання, мною розцінюється як саботаж! Пропоную ще раз переглянути свою позицію та правильно розставити пріоритети. Чекатиму адекватної відповіді завтра… — екран згас, зв’язок перервався.

Ще якихось п’ять–шість років тому зв’язок із Землею був настільки ускладнений, що відрядження до меж Сонячної системи вважалося чимось на кшталт благословення — подалі від начальства… Але все кардинально змінилося після прориву у вивченні егрегосфери — певного мало дослідженого інформаційного простору — і тепер від всевидячого ока земного куратора не сховатися ніде…

Петрович іще раз вилаявся в порожній екран і вже збирався уточнити, як там просувається ремонт бурової установки, що вийшла з ладу вчора, як на екрані з’явилося повідомлення — одним рядком, без підпису, у приватному оформленні:

«Зроби щось! Справи зовсім погані».

Це був куратор, і Петрович чудово розумів: офіційна частина є офіційною частиною — він був зобов’язаний говорити саме так. А по-людськи куратор його просто попередив про надлітаючі проблеми…

«Та що ж там з тим буром?!» — сердито гаркнув у порожнечу Петрович і з’єднався з проходчим сектором.

2.

У проходковому царювала діяльність. Олександр Сергійович і Валерій Сидорович, спалюючи безцінну енергію плазмових батарей, ганяли по приміщенню двох ремонтних роботів. Як заведено у ремонтників, гарний той ремонтник, який спить на робочому місці, бо все його обладнання в справності.

Бурова машина, прозвана персоналом «екскаватор», наткнувшись на шар породи, для якого не проектувалася, раптом дала задній хід і сама ж себе й розчавила. Страшного в цьому ні Алік — Олександр Сергійович, ні Валерік — Валерій Сидорович, не бачили і цілковито покладалися на ремонтних роботів, що зграєю облепили гігантський екскаватор і до півночі мали привести його до ладу. Але що робити з пластом породи, що викликав збій програми, вони поки що не вирішили і зараз займалися пошуком, звільнивши свій розум від усього зайвого, віддавшись низинним почуттям азарту та первенства…

— Що з буровою? — раптом пролунало позаду. Обидва опинилися не готовими і одразу вскочили, кинули пульти управління роботами на підлогу.

— Повторюю: що з буровою? — прямо перед ними висів спливаючий екран, і їх буравив поглядом шеф. Шеф був незадоволений — тут сумнівів бути не могло.

— Ми ж доповідали… — намагався привести себе до ладу Алік, підправляючи робочу куртку.

— Пласт невідомих властивостей на глибині п’ятнадцять-двадцять два. Вихід з ладу силової установки та центрального проводу… — додав Валерік.

— Вигоріла вся е-стабільна логіка, і машина ледь не впала вниз… — згадав Алік.

— Це все? — знищуючим поглядом окинув їх шеф на екрані.

— На даний момент все.

— Очікуємо ще чогось? — саркастично усміхнувся шеф, але Алік і Валерік були чистими технарями і тому дещо наївними щодо політики та людських взаємин, тож сарказм вони не зрозуміли і лише здивовано розвели руками.

— Строки? — різко спитав шеф.

— До півночі…

— Скоріш за все…

— Як до півночі? — не витримав шеф. — Що означає скоріш за все? — тут його вже не зупинити. Що стосувалося вміння прищеплювати людям правильні цінності та давати необхідні установки, йому не було рівних, у чому не раз переконувалися підлеглі.

— Ви, обидва, радянські люди! Радянські люди не для галочки, а за переконанням! Вам народ і партія доручили відповідальну справу — побудувати перше, — Ви тільки вдумайтеся: перше, — і він многозначно підняв вгору вказівний палець, — повноцінне поселення на іншому космічному тілі! Це величезна честь і відповідальність. Вас відбирали сюди за найсуворішими критеріями, а що ми маємо тепер?! А маємо: провал операції, — Петрович почав загинати пальці, — друге, розтрату коштів, і, третє, найголовніше — втрату довіри. Як ви після всього цього своїм товаришам в очі дивитиметесь?! Я вас питаю?

Обидва ремонтники опустили погляди, відчуваючи, що десь допустили прорахунки, помилки, а то й халатність, але не зовсім усвідомлюючи де і в чому.

— Тож, шановні, починимо бур до обіду? Запустимо процес проходки до третьої години? Чи першим же рейсом назад, на Землю, з позором? З доганою і позбавленням!!!

— Не встигнемо… — буркнув Алік.

— Вибачте, не розчув? — зиркнув на нього Петрович.

— Зробимо все, що в наших силах! — виступив уперед більш досвідчений Валерік.

— І перевиконаємо! — недоречно додав Алік.

— Ось і прекрасно. — усміхнувся Петрович. — Тоді до полудня я виводжу проходчиків, часу їм марнувати нема…

Поняття часу тут, на супутнику газового гіганта, було відносним. Тут не сходило й не заходило Сонце, так, як це було на Землі, але й тому всі хоч і підпорядковувалися 24-годинному режиму, та все одно — поняття ранку й вечора були відносними.

Петрович зник, залишивши ремонтників наодинці з їхнім обов’язком. А внизу, під облепленим екскаватором, зияла діра кілька сотень метрів у діаметрі і півтора кілометри в глибину. За проектом її глибина мала досягти трохи більше трьох кілометрів, бути заповненою простором міста, а в усіх горизонтальних напрямках планувалися кореневі відгалуження… Проект сам по собі був грандіозним новаторством, але реалізація його, на жаль, підкачала.

— То як, п’ятирічку за чотири роки, у три зміни, двома руками за одну зарплату? — фиркнув незадоволено Алік.

— Нічого, — махнув рукою Валерік. — Нам би силову до обіду починити, а решта в процесі… Продуктивність, звісно, впаде, і у термінах втратимо до п’яти годин, але раз начальство хоче швидкого запуску, допоможемо йому…

— Ех. — махнув рукою Алік, беручись за переналаштування режиму ремонтних робіт. І тільки він торкнувся кнопки «стоп», як усі копошливі роботи застигли в одну мить, а пара навіть впала на підлогу, розсипавши свої інструменти та принесені запчастини.

— Скільки тобі знадобиться часу на переналагодження? — поцікавився Валерік.

— Небагато. Всього хвилин десять…

— Це добре, — направляв Валерік допоміжних роботів на збір розсипаного. — До обіду у нас буде три години… А ти переналаштовувати кіборгів навчився?

— А як же? — з почуттям образи відозвався Алік. — Одна з основних спеціалізацій. А тобі навіщо?

— Та так. Потім скажу. Ти переналаштовуй… Три години залишаться… Ми на їдальню, до Зінки заскочимо на цей час.

— Добре… — поринувши в процес, буркнув Алік.

3.

Зінаїда на станції відповідала за їдальню, склад уніформи та склад особистих речей. Враховуючи рівень автоматизації, без Зінаїди на станції можна було легко обійтися, але згідно зі Штатним розкладом і Розстановочною чисельністю, ця посада належала і, звичайно, була зайнята.

Зіні було всього близько тридцяти. Вона вже не дівчина, але поки що й не жінка, так і застрягла в перехідному віці. Вона являла собою симбіоз висококваліфікованої людини, що закінчила профільний вуз, та яскравого представника сільської культури з обов’язковими «руки в боки» і «хто мені тут сміє перечити?!».

Сказати, що від Зінаїди зовсім не було користі, було б неправдою. Зіна забезпечувала всіх харчуванням, стежила за справністю уніформи, змушувала вчасно здавати її в прання і створювала інші елементи «імітації бурхливої діяльності». Працівники ставилися до Зінаїди з легкою усмішкою, але визнавали її значимість у переважно чоловічому колективі, що вже кілька місяців «запертого» на супутнику газового гіганта.

Зінаїда явно нікого не виділяла, навіть демонстративно відштовхувала всіх залицяльників, але якось так виходило, що чутки та плітки про її життя поза функціональними обов’язками рясніли пікантними подробицями.

Зінаїда Петрівна займалася тим, що нещадно перепрограмовувала автомат приготування їжі. Автомат доводив її до сказу. Одного разу налаштований на оптимальний раціон для працівників професій, зайнятих у будівельних роботах у космічному просторі, він категорично відмовлявся зменшувати дозування і урізати порції. Зінаїда знала, що там, на Землі, давно навчилися обходити всі ці «псевдонаукові» рецептури, і вічне благоденство працівників торгівлі та громадського харчування знову повернулося у свою колію.

— Зіночко, дорога… — пролунало за її спиною. — Нам би ганчірок… руки нічим витирати…

За спиною, здавалося, ніби з нізвідки, виріс Валерік — один із тих самих ремонтників, через яких вони вже кілька разів відкладали своє повернення.

— Не положено! — відрізала Зінаїда і знову повернулася до свого нещасного автомата.

— Зін, глянь… У тебе ж повинні бути якісь ганчірки. Стару уніформу давно ж списали…

— Що я тут незрозумілого сказала?! — на повний фронт своєї потужної грудей розвернулася Зінаїда. — Кажуть же тобі — не положено! Якщо я всім тут почну уніформу на ганчірки роздавати, то що ж це буде? Геть звідси! — і владним рухом руки вказала на двері.

— Ех, Зіна, Зіна… — махнув рукою на неї Валерік і вже повернувся, щоб іти.

— Що, Зіна? — з притаманним їй колоритом, на повний голос, із надривом, аккомпануючи собі частими рухами рук, вибухнула Зінаїда. — Ходять тут різні, попрошайкують, а самі бурову вже не вперше загубили, тепер сиди по вашій милості тут. Ще пару разів зірвете план і ходити вже буде нічим, у своїх потертих речах ховатися від начальства будете. Знайшовся хто навчати мене буде, як свою роботу робити! Йди звідси! Щоб я тебе й не бачила!! Понабирають інтелігентів місцевих, да криворуких. Ось мій брат менший, так той колгоспну іригаційну систему — слово «іригаційна» Зінаїда вимовила з таким надривом, що Валеріку стало якось не по собі — на спор розібрав, а потім зібрав… Балбес, звісно, за що і постраждав, але ж руки золоті і голова на місці, не те, що ці…

Зінаїда ввійшла в раж, і за минулим досвідом Валерік знав, що могла б вона без зупинки продовжувати ще довго, якби не…

4.

— Ну що ти там копаєшся? — шепотів Валерік, підганяючи Аліка. — Невже складніше, ніж робота переналаштувати?

— Не поспішай, — чаклував над консоллю Алік. — Нам же її потім назад, у крикливу дурку, перетворити потрібно, треба зберегти старі налаштування.

— А… — погодився Валерік. — Давай, працюй, а я поки що за дверима постою.

Не було ні клацання, ні спалаху, нічого не вило, але у самій «влите темпераменту» Зінаїда раптом застигла, а потім і обм’якла. Її фігуристі тілеса могли б рухнути на плитки їдальні, але вчасно підоспілий Валерік підхопив і з неабиякими зусиллями відтащив Зінаїду вбік, примостивши її на випадковий стільчик.

— Ну де ж ти ходиш? — із докором кинув він Аліку, який уже взявся змінювати налаштування Зінки на спливаючій консолі.

— Та Петрович справами цікавився… Особисто прибіг…

— А! Зрозумів. — махнув рукою. — Ну що, ти його спровадив?

— Та… Не заважай.

Переналаштування кіборга — справа зовсім не проста, як може здатися звичайному обивателю, звиклому до відлагоджених і затверджених примітивних пакетів функцій. Функції зазвичай уже «вшиті» в порожні голови «допоміжного персоналу», і керування ними нагадувало витівку мавпочки, що розкладає кубики й кульки у відповідні отвори. Те, чим зараз займався Алік, було близьке до тонкої роботи нейрохірургів, які під час складної операції вирішують, які нейронні ланцюги задіяти, які заблокувати, а які й взагалі видалити або замінити штучними. Переналаштування кіборга для задоволення цілком певних бажань, із налаштуванням темпераменту та моторних функцій — це зовсім небагато, але Алік із спритністю студента-завуча за якихось десять-п’ятнадцять хвилин здійснив усе.

І знову не було ні клацання, ні спалаху, нічого, але Зінаїду, наче підмінили.

— О! Хлопчики… — простогнала вона так, як, здавалося Аліку, мають говорити дами подібного роду.

— Зіна! Дорога! — повернувся Валерік.

— Дорогі мої, — з невимовною грацією, перебросивши ногу на ногу й оголивши стегно до самого верху, протягнула руки до них Зінаїда. — Будемо втроєм? Або у вас там за дверима ще друзі?!

— Тільки ж ти потім її назад переналаштуй, — шепнув Валерік, наближаючись і передчуваючи володіння цими пишними формами.

— Про що мова! — підморгнув йому Алік. — Ти як закінчиш, скажи… — і зібрався йти.

— А ти куди? — здивувався Валерік.

— За ходом ремонту приглядати… Не хочу, щоб силова остаточно полетіла…

— Ну дивись. Як знаєш, — хмикнув йому у слід Валерік і додав, вже звертаючись до розкраснілої Зінаїди: — Тільки ми двоє.

— Шкода, — відповіла та так само томно. — А я хотіла його попросити потім переналаштувати харчовий автомат…

5.

Куратор космічних проєктів, хоч і перебував увесь час на Землі, завдяки системам зв’язку та контролю мав змогу підтримувати контакт і бути в курсі того, що відбувається на всіх семи своїх об’єктах. Сім — ні більше, ні менше. Згідно з нормами керованості, саме стільки об’єктів може ефективно контролювати одна людина. Більше — ефективність падає через велику кількість об’єктів, менше — ефективність теж падає, але тепер через недостатнє навантаження управлінця. Тож сім — обґрунтована кількість, як, власне, і все в житті Григорія Петровича та його одноплемінників.

Наразі він був повністю завантажений, і якщо шість проєктів більш-менш йшли успішно, то сьомий, найвідповідальніший, буксував із самого початку. Григорій Петрович прекрасно розумів, що тиснути на персонал станції вже немає сенсу — як не крути, а у строки вони не вкластися, обладнання лише зламають, а самі кістками ляжуть, тому, переглядаючи вибірку інцидентів, автоматично сформовану з записів прихованих камер, розташованих майже в кожному кутку, він відверто закривав очі на всі дрібні та середньої тяжкості порушення, аби хоч якось допомогти зрушити проєкт із мертвої точки.

Вибірка інцидентів формувалася як щодня, на ранок наступного дня, так і в оперативному режимі — варто було лише статися чомусь надзвичайному. Григорій Петрович з повним байдужим переглянув баталії ремонтних роботів, учинених двома ремонтниками, закрив очі на розпивання контрабандних спиртних напоїв, із посмішкою зауважив дику оргію в їдальні з тілесною дамою і, ледь не злетівши зі стільця, пролистав нотатки про крадіжку інструментів із дорогоцінними металами — все одно не вивезти. На жаль, як би Григорій Петрович не хотів відмахнутися від усього побаченого, інструкція вимагала пильності та обов’язкового втручання. Тож, не вагаючись, він ухвалив єдине правильне рішення, яке не могло порушити хід виконання завдання: Зінаїді, що фігурувала в епізоді морального розкладу, винести строгий догану із занесенням у особисту справу та провести з нею роз’яснювальну роботу на загальних зборах, а ремонтнику в приватній бесіді пояснити всю неетичність його поведінки та не заважати роботі… З рештою — ні крадіжка, ні алкоголь не повинні ставати перешкодою для здійснення трудових подвигів. Все завершиться — тоді й згадають…

І тільки-но Григорій Петрович збирався озвучити свою невидиму присутність, так само несподівано, як і він «з’являвся» на станції, спалахнув спливаючий екран перед ним.

Викликаючий явно був особистом. Їх завжди і всюди видавав лукавий погляд, надмірна дружелюбність і вміння ненав’язливо подавляти волю опонента.

— Доброго дня, Григорію Петровичу, — це був хтось із новеньких, кого Петрович до того не знав, але той новенький вже спілкувався так, ніби тільки вчора вони удвох розпивали не одну пляшку й тепер знали один про одного стільки, що залишалося бути друзями на все життя.

— Доброго дня, — відповів Григорій Петрович. — Приємно… Чим зобов’язаний?

— Та, власне, нічим… — посміхнувся лукаво особист. — Просто плановий дзвінок. Хотів уточнити, як ідуть справи з Вашими проєктами.

— На ввереному мені об’єкті… — офіційно почав Петрович, але його недбало перебили.

— Ну навіщо так офіційно?! Ми ж не на прийомі і не на килимі у шефа. — особист усміхнувся, і Григорію Петровичу стало якось незручно. — Просто для галочки, просто відзначити… Функція сприяння… Ви ж розумієте.

Григорій Петрович розумів і функцію сприяння, і функцію контролю, про яку ніхто не говорив вголос, а також розумів, що ще не відомо, що небезпечніше — просто контроль чи це саме сприяння?!

— В цілому все йде своїм чередом, наскільки можливо в складних системах… Кое-де, звичайно, трапляються збої. Винні технічні фактори, інколи й людський чинник, але як би там не було, героїчна та самовіддана праця радянських людей на благо батьківщини і всього людства здатна вирішувати й не такі проблеми.

— Та-да, проблеми, фактори… — м’яко погодився особист. — Розумію… Ми самі з людьми працюємо. Інколи доводиться втручатися та приймати рішення, коли ситуація виходить з-під… починає виходити з-під контролю. — виправився особист. — Ось недавно пройшов слух, поділюся з Вами неофіційно, що на одній із внеземних станцій проєкт не те щоб провалений, але на шляху до цього. Тож задумались нагорі над причинами — проєкт, нібито правильний, розроблений відповідальними людьми, погоджений на самому верху, команда відбрана чудова, програмний код у всіх виконавців, як стверджується, ідеальний, а проєкт буксує, строки зриваються, псування обладнання, перевитрата коштів, та й на самому об’єкті, поговаривають, алкоголізм, тунеядство та моральний розклад… Тепер розберись, де причина невдачі?! Хто помилився?! Чию компетенцію треба прискіпливіше перевірити?!

Григорій Петрович судорожно проковтнув.

— А з іншого боку, — продовжував особист. — Люди втомлюються, засиджуються, втрачають зв’язок з реальністю… Втомлюються люди. Бирають на себе надто великі зобов’язання… Що ж тут поробиш, мабуть, варто таких позбавлятися. А ви як думаєте, як краще чинити з такими людьми — щоб і по-людськи, і «заслуги» не забути? — особист зробив навмисно натягнутий акцент на слові «заслуги», і Григорію Петровичу стало відразу ж не по собі.

— Ну як же, Григорій Петрович? — не дождавшись відповіді, усміхнувся особист. — Я впевнений, що з Вами у нас таких проблем не буде. Незважаючи навіть на те, що Ви самовіддано, не покидаючи дослідницький центр вже понад рік, не маючи контактів із зовнішнім світом, Ви не втратили пильності, трудолюбства, активності та бажання до самовдосконалення. Саме на таких, як Ви, Григорію Петровичу, і ґрунтується наше сьогодення, будується світле майбутнє для прийдешніх поколінь.

Григорій Петрович не знав, що й відповісти…

— Ну що ж, Григорію Петровичу, радий, що у Вас усе добре. Сподіваюся, що й у майбутньому Ви будете тішити нас трудовими успіхами і сподіваюся зустрітися особисто, потиснути Вашу мужню руку.

Екран зник. Григорій Петрович, тремтячою рукою, дістав носову хустку і витер липкий піт із чола: «Вони все знають! Дурно було приховувати невдачі з самого початку, коли здавалося, що вдасться наздогнати, перебросити сили з інших проєктів і вирішити виниклі труднощі… Дурно, дурно…». Але якби він заявив про невдачі від самого початку, його рейтинг відразу б впав, а там, гляди, і нижче межі компетентності, і тоді вже не про перехід у наступну категорію довелося б думати, а про те, як взагалі зберегти свій статус — «падучих» в «обоймі управління» не особливо жалували.

6.

— Серйож, — уже залишивши всіляку офіційну риторику, вмовляв Григорій Петрович начальника станції зробити все можливе для порятунку проєкту. — Невже зовсім неможливо врятувати ситуацію?

— Стараємося, Гриша, стараємося. — у моменти труднощів і загальної біди низи та верхи раптом усвідомлюють взаємозалежність і значущість кожної сторони. — Сам же бачив, із рук усе погано.

— Та ну…

Розмова тривала вже близько десяти хвилин, і мова йшла про дрібниці, які могли або не могли переламати хід подій.

— Розумієш, мені тут дзвонили, сам знаєш звідки. — Григорій чудово розумів, що за розголошення його по головці не погладять, але це вже було дрібницею порівняно з провалом проєкту, який коштував радянському народу і всім народам-побратимам неймовірних коштів. На цей проєкт покладали величезні надії, його возвеличили майже до небес, порівнюючи його виконання з спроможністю та можливостями радянського суспільства, тому в офіційних ЗМІ справи йшли не лише гладко, а й з випередженням планів: високопарні промови, трудові зобов’язання, виступи героїв і ударників — так що будь-яка невдача могла спричинити не лише світовий резонанс, а й поховати під уламками проєкту всіх його учасників.

— Прознали все ж. — скривився Сергій. — І що тепер?

— У нас останній шанс…

Сергій Петрович висловився непристойно, що відразу ж буде відзначено в його особовій справі, але ситуація була критичною.

— Може, ти ще раз уточниш у своїх, скільки… — не міг заспокоїтися втрачений духом куратор.

— Та що з них узяти, з цих остолопів? — обурювався керівник. — То битву на роботах учинять, то Зинку для розваг перепрограмують. Я б тих самих програмістів, що цим ідіотам у голови позитивронні зв’язки закладали та особистості прописували, сам особисто, власними руками… — він знову виругався. — Ну як таким матеріалом керувати можна?

— Ех, Серйожа, Серйожа, не застиг ти ті часи, коли ці самі кіборги й крок ступити без питання, без чіткої інструкції, без зовнішнього втручання не могли… Був час… Здається, що так давно, а всього якихось три-чотири роки…

— І що ж?

— Та то, — зміна теми явно вплинула на куратора позитивно. — що халтурили вони, гинули даремно, обладнання ламали, тож їх легше було людьми замінити, що сам розумієш, у таких умовах трудовий кодекс забороняє — ера роботизації і гуманності, що б їх… Ось і знайшли Соломонове рішення: додати їм самостійність, здатність вирішувати питання залежно від ситуації та на свій розсуд, ну і по ходу, емоціями нагородили, очоловечили, так що тепер навіть не відрізниш — де людина, а де саморозвиваючийся кібернетичний організм… Ось так, Серйожа… Тепер і доводиться працювати з ускладненим і недосконалим, але здатним до самостійного виконання завдань матеріалом… Ну ти все ж поцікавився, як там — я в графіках і цифрах не сильний, — зізнався куратор. — Я ж більше адміністратор, а не технар.

— Ну що у вас там, хлопці? — зв’язався з буровою площадкою, захованою під величезним куполом, Сергій Петрович. — Не сильно відволікаю?

— Ні як ні! — відрапортував Іванов, начальник бригади проходчиків. — Обладнання в робочому стані, але остаточно не відновлене, тому продуктивність на рівні 75% і поступово зростає…

— Як це не повністю відновлене? — не повірив власним вухам керівник. — Терміново мені на зв’язок ремонтну бригаду!

Екран мигнув, і картинка змінилася. Обидва ремонтники, підганяючи допоміжних роботів навіть носками черевиків, продовжували ремонтні роботи на працюючій установці, нехтуючи всіма правилами та інструкціями.

— Олександр Сергійович, як справи? — раптом сплив екран прямо перед носом Аліка, добряче його налякав. — Чому установка не в повній… — Петрович зам’явся, він теж не був технарем, тому плутався в термінології. — Не в робочому стані, але запущена?

— Терміни, Сергію Петровичу. Ваш наказ. Ремонт відбувається на ходу…

— А що якщо?.. — і тут не озвучені керівником проєкту, але явні побоювання здійснилися: бурова раптом «чихнула», здавалося, підстрибнула на місці й ринулася вниз, у прірву, яку сама і бурила, захоплюючи за собою ремонтних роботів, кілометри кабелів та тонни допоміжного обладнання.

Сторічнотонна конструкція, що займала весь простір штучного куполу, яка здавалася такою неповороткою та «вічною», в одну мить переломилася в кількох місцях, опори покосилися і, зминаючись під власною вагою та потужністю працюючих механізмів, зникла в провалі, обвалюючи за собою стінки й перетворюючи акуратне отвір на безформний кратер.

— О, Боже!! — зойкнув куратор, порушуючи тим самим неписане правило — заперечення релігії та прихильність матеріалізму, тому згадка про Бога була, м’яко кажучи, некоректною.

7.

Куратор відключився. Більше йому вже не було про що говорити з персоналом. Проєкт виявився безповоротно проваленим, обладнання знищене, а винні… що про них говорити?! Тут про себе думати пора…

Керівника ж проєкту вже так само мало хвилював сам проєкт. Перебуваючи з куратором на відстані мільйонів кілометрів, вони обоє опинилися в однаковому становищі — цілковитої безвиході.

— Ну що ж ви так, Григорію Петровичу? — перед куратором знову спалахнув екран. Особист уже не посміхався. Він дивився докірливо, так, як дивляться дорослі на малюків, намагаючись викликати в них почуття провини та каяття. — Не догледіли… Не встежили… Такий проєкт завалили…

— Я… я не зовсім… — почав, заїкаючись, виправдовуватися куратор.

— Ну-ну, не варто, — зупинив його особист. — Тут тепер потрібно не істерити, а діяти…

— Як?

— Ліквідувати наслідки…

— Ліквідувати? — відсторонено перепитав куратор.

— Так! — майже по-батьківськи всміхнувся особист. — Ліквідувати…

— Але як?

— Прибиральники, дезактиватори…

— Так-так! Точно!! — не вірячи почутому й із наростаючим натхненням, Григорій Петрович підскочив зі свого місця. — Якраз на вантажівнику бригада дезактиваторів… Негайно приступаю!

— От і прекрасно! — всміхнувся особист. — Сподіваємось, хоч це вам під силу. — і вимкнувся.

8.

— Серйожа, слухай мене уважно, — збиваючись і остаточно втративши присутність духу, тараторив Григорій. — Через п’ятнадцять хвилин у тебе будуть дезактиватори. Це наш шанс! Якщо впораємося, можливо, отримаємо поблажку…

— Зрозумів, — кивнув Сергій Петрович. — Продовжуй. — вони вже давно перейшли на «ти», порушуючи всі правила субординації.

— П’ятнадцять хвилин… Дезактиватори… Прибувають, чистять і запускають бригаду прибирання. Приводять усе до ладу і завозять тобі нових працівників.

— А строки? Ми й так не встигаємо! — заперечив Сергій Петрович.

— Не твої турботи! — перебив його куратор. — Робиш те, що кажуть. Нам потрібно, щоб ця надзвичайна подія не спливла…

— Зрозумів. Чекаю.

Через п’ятнадцять хвилин до основи купола пришвартувався шлюзовий човен. Шлюз відкрився і впустив бригаду рослих, всіх на одне лице, явно таких же кіборгів, як ті, за якими вони прилетіли, але з громіздкими заплечними ранецьами та пристроями, з’єднаними довгими шлангами з ранцями.

— Сергій Петрович? — привітав того старший команди. — Скільки у вас людей персоналу?

— Двадцять п’ять, — відповів йому Петрович і одразу ж поправився. — Вибачте, двадцять чотири… Коли довго працюєш в умовах «секретності», починаєш рахувати і кіборгів, і себе по головах…

— Вас зрозумів! Тоді приступаємо, — кивнув старший, так і не представившись.

Уся процедура зайняла якихось десять хвилин. Щоб уникнути паніки та спротиву зі сторони персоналу, який працював на тепер знищеній площадці, робітників викликали по черзі в кабінет керівника. І коли той з’являвся на «килимі», повністю переконаний, що йде отримувати вказівки, у справу вступала бригада… Один ледь помітний сплеск із раструба дезінфектора — і всі штучні нейронні зв’язки в мозку кіборга перетворювалися на клейстероподібну масу, непридатну більше ні для чого.

Хлопці працювали відмінно. Спалах, і тіло навіть не встигало покачнутися на ногах, як дві пари міцних рук уже підхоплювали його й пакували у чорні надміцні мішки. Мішок зникав у сусідньому приміщенні — душовій кабінету керівника проєкту, і наступний «відвідувач» уже переступав поріг начальницького кабінету…

— Ну ось і прекрасно, — так і не посміхнувшись за весь час, подав руку керівнику проєкту старший бригади дезінфекції. — Я так розумію, всі двадцять чотири тіла тут?

— Так, всі, — з полегшенням зітхнув Сергій Петрович, спостерігаючи, як у кутку, де пакували тіла, розгортається двадцять п’ятий мішок. — А навіщо?..

— Приємно було мати з вами справу! — легка усмішка з’явилася на устах старшого бригади. — У нас у списку ви останній. — і легкий спалах знову блиснув у кабінеті.

9.

— Прекрасно впоралися! — усміхався особіст, поплескуючи по плечу Григорія Петровича. — Казав же, що ми ще зустрінемось і матимемо змогу по-дружньому потиснути руки. Чудово впоралися…

— А як же проєкт? А як же світова огласка? — цікавився куратор, спостерігаючи, як від вантажівки відділився маленький факел фотонної ракети, щоб невидимим «чорним» вибухом знищити будь-яку згадку про провалений проєкт.

— Дрібниці. — усміхнувся особіст. — Не думайте ж ви, що затіваючи таку справу, наш народ і партія не передбачили подібного розвитку подій?! Річ у тім, що на даний момент розгорнуто й героїчними зусиллями тією чи іншою мірою успішно розвивається одразу три аналогічні проєкти. З цілком зрозумілих причин про це знає не так багато людей, тому одна-дві, навіть три невдачі жодним чином не позначаться на демонстрації могутності, передових технологій та прогресивності радянської ідеології перед залишками давно поваленого імперіалізму та ще не приєднаними до нас окремими народами третього світу…

— Так?!. — здивувався Григорій Петрович.

— Саме так. Шкода, звісно, витрачених намарно коштів, не виправданих надій, але маючи другий невдалий досвід, ми зможемо передбачити в інших проєктах запобіжні механізми, удосконалити техніку, більш оптимально налаштувати персонал, виховати більш надійні, продуктивні та виконавчі керівні кадри… Тож будьте спокійні, ваша праця була не марною.

— Дякую. — з полегшенням зітхнув Григорій Петрович. — А то я вже було подумав…

— Не варто. — усміхнувся йому особіст. — Не варто… Шкода тільки, що ви цим насолодитися не зможете.

— Це як? — Та ж сама спалах, що лише годину тому допомогла ліквідувати наслідки катастрофи на будівельному майданчику, освітила стіни кабінету. Підхопити ослабле тіло куратора було нікому, і він, подібно до осикового листка в безвітряну погоду, тихо осів на підлогу.

У кабінет увійшли двоє — все з тим самим чорним мішком.

— Шкода, звісно, розкидатися такими кадрами. — сховав портативний пристрій особіст у кишеню. — Але, на жаль, кажуть, що з цією моделлю зараз забагато проблем…

— А що так? — поцікавився один із новоприбулих, як дві краплі води схожий на хлопців з бригади дезінфекції вантажівки.

— Досягли межі компетенції, і подальша модернізація видається недоцільною… чи неможливою. От і підчищаємо їх, у міру їхніх же проколів. — він рушив до дверей. — Закінчите тут без мене. — і покинув кабінет.

— Уже якого за тиждень пакуємо. — хмикнув один із дезінфекторів. — Все підчищає, підчищає… А сам-то з тієї ж самої партії — гляди, й його завтра пакувати будемо…

— Рота закрий і працюй. — урвав його другий. — Не наша це справа.

— Мовчу, мовчу. — погодився перший і закинув мішок собі на плечі.

Банальна історія. Або один день роботи пересічного гастронома

— Ковбаска є? — невпевнено поцікавився відвідувач магазину.

— Ні! — різко відповіла продавчиня, дорідна кругла жінка в не найсвіжішому фартуху, зав’язаному на міцний вузол на потужній спині.

— А коли буде? — не відставав очкарик.

— Вчора! — відвернулася вбік продавчиня, демонструючи своє презирство до невдачного покупця.

— Вчора я теж приходив, — настирливість принижуваного покупця дивувала. — Ви мені відповіли, що очікуєте будь-якої хвилини.

— То було вчора…

— То привозили ковбасу?

— Привозили. — розмова нагадувала спілкування зі стіною. Продавчиня, носійка імені Марія Василівна, колись красуня, а тепер розпливлася й огрубіла на нелегкій стезі торгівлі в універмазі, усім своїм виглядом показувала, що спілкуватися з відвідувачем їй зовсім не хочеться.

«Всі вони однакові! — усміхалася вона, штовхаючи ногою коробку з ковбасою до морозилки. — Одне подавай! А тут…» Що, власне, тут, вона не встигла закінчити, бо думку перервав той самий невгамовний очкарик в обветшалому піджаку та сітчастій авосьці в тонких руках:

— Тоді мені кілограма півтора по 2—10!

— Що вам незрозуміло, чоловіче?! — із несхованим хамством повернулася до нього Марія Василівна. — Нема ковбаси.

— Ну, так привезли ж…

— Ви мене дивуєте! — підперла руками груди продавчиня. — Ви що, не розумієте?! Привозять мало — розбирають швидко…

— Але я ж учора весь день просидів біля вікна! — розмахував руками невдачливий покупець. — Не було в продажу ковбаси! Я все бачив!

— Бачив він! — хмикнула Марія Василівна. — Що він там бачив у своїх окулярах?! Та ти й свою бабу не побачиш, якщо вона тебе не штовхне, проходячи повз. Йди звідси, зануда. Нема ковбаси. А для тебе й не буде. — і з відчуттям неописуваного величання Марія Василівна залишила місце біля прилавка, пішовши до підсобки.

— Куди ви? — кричав чоловічок, переходячи на істеричний крик. — Покличте завідуючу! Дайте книгу скарг!

— Закінчилася книга скарг! — парирувала велична Марія Василівна, еліта радянського суспільства — працівниця торгівлі.

У підсобці вже сиділи Клавдія й Алевтина, попиваючи щойно заварений чай та підсмачивши його бутербродами з ковбасою та ікрою. Ікри було зовсім небагато, тому й ікряні бутерброди лежали окремо, символізуючи своєю наявністю приналежність до привілейованої касти.

— Сідай, попий чайку, Машенька, — запропонувала Алевтина. — Пригощайся бутербродами. Щойно нарізали.

— Ой, дякую, подруженьки. Зараз, одну хвилину.

Добротний змішаний чай, що, за інформацією на упаковці, складався на 50% з індійського й 50% з чорного байхового грузинського, наповнив стакан.

— Ой, я вчора такі колготки порвала. — хвалилася Клавдія, демонструючи пухлу ногу, обтягнуту нейлоном тілесного кольору.

— У Ленки з галантереї? — оживились жінки, заздрячи подрузі заздрістю продавця, якому не дісталася порція свіжої яловичини. — Скільки віддала?

— Ні, не у неї, — єдина каста привілейованих відразу ж розшарувалася, піднявши власницю нових колготок над іншими. — У Валерії з ЦУМу. Привезли, болгарські.

— Треба ж, — простацьки Марія Василівна торкнулася ноги возвеличеної подруги. — А мені нічого не сказала. Я ж учора з нею в під’їзді зіткнулася. До свого хахаля таксиста прибігала, потаскуха пофарбована. І це при живому чоловікові!!

— Та ти що?! — тема колгот одразу ж була забута, залишивши легке роздратування та нервозність у Марії Василівни й Алевтини.

— Живе у нас Шурик — бабій і п’яниця. Працює таксистом і таскає до себе дівок після зміни. І ось дивлюся, останнім часом до нього зачастила Валерка. Її ж пофарбовану шевелюру не сплутаєш, — взяла ініціативу Марія Василівна. — Шасть туди, а потім ввечері — назад, додому, до чоловіка. Помада розмазана, тіні потекли, спідниця м’ята. Уж і не знаю, якщо ходиш до чоловіка, то хоч потім приховуй сліди блуду, ось я в молодості… — і осеклася.

— Що ти? — хваткою продавця-обвеса вчепилася в оговорку Алевтина. — У тебе з цим Сашкою щось було?

— З ким?! З Сашкою?! — обурилася Марія Василівна, поглинаючи вже третій бутерброд з докторською ковбасою. — Та де він? Якийсь таксист! А де я?? Ну ви ж, подруги, самі знаєте.

Подруги знали, що у Маші чоловік був інженером, створював то бомби, то ракети, страждав безсонням і короткозорістю, і якби не дружина з гастроному, давно б висох на свої 200 рублів з переработкою. «Зато інтелігент! — пояснювала Машка, намагаючись приховати своє розчарування. — Почне розповідати — і сама не зрозумію, що говорить. Але як говорить! Заслухаєшся.»

— А з ким було? — не вгамовувалася подруга.

— Та що ти до мене пристала? З ким було? З ким було? — махнула рукою Марія Василівна і з набитим ротом додала: — З ким було — то минуло. Я порядна заміжня пані. Не на приклад якійсь Валерці, потаскушці з галантереї.

— Ну ладно, ладно, подруго, — підморгнула Алевтина. — Краще бутерброд з ікрою скуштуй. Учора привезли. Одразу ж приїхали з виконкому і майже все вилучили. Що встигли сховати — пригощайся. Хто зна, коли тепер ікру знову побачиш?!

«Тобі то говорити! — з усмішкою поглинала бутерброд Марія Василівна, продовжуючи внутрішньо обсипати Алевтину. — Твій-то обрюзглий кабан на партійних пайках отак розжирів. Чудово себе почуває! І курочка, і ковбаска, і, небось, ікра час від часу перепаде. Тобі ж скаржитися?!».

— Дякую, подруго, — усміхнулася, проковтнувши бутерброд, Маша. — У вас тут добре. А за прилавком уже півгодини нікого немає. Потрібно йти.

— Та там і на прилавку нічого немає! — хіхікнули подруги. — Хто прийде, той і піде. Нехай у хлібний йде, або соки-води розорить. У нас усе спокійно. Ковбасу ж припрятала?

— Та на місці вона. Під прилавком стоїть.

— Та ти що?! — підскочили одразу обидві. — Завідувачка побачить, половину одразу відбере. Ну ти й дурепа, Машо!! Швидко йдемо.

І всі троє ледь не бігом попрямували до пустуючого місця продажу.

Але те саме місце продажу вже не пустувало. Прямо на Машиному місці стояла завідувачка магазину і водночас, що не допускалося нормами, але траплялося часто, старша продавчиня. І не просто стояла, а розмовляла з тим самим потертим піджаком та очками, закрученими ізоляційною стрічкою.

— Я прекрасно розумію ваше обурення, — солодкоголосо з трибуни промовляла Завмаг. — Звісно, це неприпустимо, і винні будуть покарані найсуворішим чином. Хамство у нашому закладі недопустиме! Ваш сигнал для нас дуже важливий і… — вона зупинилася, мабуть, закінчилися штампи, і тепер довелося або запускати все по колу, або перейти на матірно-завмаговський, яким вона володіла досконало, наставляючи своїх нахабних працівниць на місце.

— Так ковбаски б! — просительно промовив відвідувач.

— Увійдіть же і ви в наше становище, — обережно зсунувши подалі ящик з ковбасою, продовжила Завмаг. — Ми очікуємо поставки будь-якої миті. На жаль, через складну ситуацію в тваринництві наразі спостерігаються перебої з постачанням ковбасних виробів…

— І молочних, і м’ясних, і сиру нема, і папіроси теж кудись зникли… — пробурмотів під ніс очкарик. — Але хоч сьогодні привезуть?

— Очікуємо, але нічого обіцяти не можемо, — поблажливо усміхалася гідра-завмаг.

— Я тоді зачекаю тут?! — вказав у бік батарей опалення біля вікна покупець.

— Звісно, звісно, — заспокоїла його Завмаг. — Як тільки з’явиться ковбаса, ви одразу побачите.

— Тоді я буду першим у черзі.

— Ну, звісно ж!! — променисто усміхнулася Завмаг. — Про що тут можна сперечатися!

— І книгу скарг все ж дайте…

— Та що ви?! Навіщо вона вам? — заворушилася Завмаг, і її пишна освітлена шевелюра, пережжена хімією, здригнулася разом із нею. Попередній запис якоїсь істерички обійшовся їм у значну суму і кілька тижнів нервового стану під час перевірки діяльності працівників КРУ.

— Подяку написати! — простодушно відповів відвідувач. І по виразу обличчя було видно, що він повністю налаштований написати саме її.

«Ех, відомий типаж, — усміхнулася Завмаг, колись мала ім’я, а тепер перетворилася просто на Завмага з великої літери. — На них кричиш, хамиш, ногами топчеш, а вони у відповідь лише раболепно лижуть тобі туфлі. Звідки ж такі беруться?! І чому так багато їх розвелося?! Мабуть, бо не мають доступу до матеріальних благ! — озарило Завмага».

— Звісно ж! Якщо хочете, ми вам і текст підберемо. Подяка від вдячних споживачів — це міра оцінки наших старань забезпечити їх усім необхідним.

— Я сам напишу, — заискиваючи посміхнувся відвідувач. — Як-не-як, а 30 років педагогічного стажу.

— Що ж, будь-що по-вашому, — з обережністю глянула на нього Завмаг. — Алевтіна принесе вам книгу. А ви, дівчата, за мною. — скомандувала владно.

Кабінет Завмага являв собою звичайне приміщення з персональним кондиціонером, особистим холодильником і шкіряним диваном для відвідувачів. На диван дівчат вона не запросила, залишивши стояти напроти воссідаючої на «троні» начальниці.

— Маша, курка ти сільська! — м’який початок не віщував нічого доброго. — Коза ти давно ні… Хочеш вилетіти з роботи?! Ну і куди потім підеш? Пиріжками на вокзалі торгувати? Так тебе й туди не візьмуть. Вулицю мітитимеш, собачі какашки збирати й алкоголіків ганяти по парадних! Чуєш мене, дорога ослиця моя?

— Так, товариш…

— Ще одна така витівка, і ти нам вже не товариш, буренко волоока з недоєним вим’ям! — Завмаг навіть привстала від обурення. — Ти що собі дозволяєш? Кого обманюєш, тварюко невдячна? Кого підставляєш? У кого крадеш?

— Я… — Марія Василівна, миттєво перетворилася на глупеньку пухкеньку дівчину з одного із сіл неасфальтованого Нечорнозем’я, яка приїхала шукати кращого життя в місті.

— Що я? Дорога ти моя, — шипіла Завмаг. — Може, зараз хочеш написати заяву? Розрахуватися за все, що ми не знайдемо або, того гірше, знайдемо? І забратися по-доброму, по-здоровому?

— Ні, я… — жах втрати такого хлібного місця скував волю Маші. — Я…

— Ти забула, дурепа підзаборна, звідки тебе взяли? Хто тебе прихистив? Хто від КРУ відмазував?

— Пам’ятаю, товариш Завмаг. Я лише…

— Тоді чому ти мене обкрадаєш? Що за ковбаса у тебе під прилавком? Звідки вона?

— Залишилося трохи…

— Ах, залишилося? — підскочила Завмаг. — Вранці ще не залишалося, а тепер раптом звідкись з’явилося? Так.

— Я…

— Та ти повна дурепа, дорогуша. Все, що там залишилося, неси сюди негайно, Машенька. І надалі, хоч раз… Не дай бог не донесеш надлишок і обваження, не поділишся обчисленням або взагалі щось проболтаєш на вулиці про те, як ви їсте ікру в підсобці!! Вилетиш миттєво по статті в трудовій!!! Зрозуміла мене, тупа свиня?!

— Так точно, товариш Завмаг. Не повториться, — раптом проступили наслідки тісного спілкування з полковником місцевої військової частини, який мав могутнє тіло, непохитний характер, армію рабів-призовників і пристрасть до пишних жіночих форм.

— Тоді одна нога тут, інша там. — відмахнулася від Маші Завмаг.

— Я зараз…

— Так, і ще, не забудь ось що — Міхалич, наш вантажник, знову запив, тож сьогодні прийде машина з молоком, ковбасою та сиром — розвантажите. Вам не звикати. Вільна. А ти, Клавдія, залишишся.

Марія Василівна, уже давно не дівчина, злетіла з третього поверху вниз, мов на крильцях. І так само швидко піднялася вгору вже з ящиком у руках. Картина, свідком якої вона стала, приголомшила її.

Клубок жіночих тіл котився по підлозі, по черзі висовуючи руки вгору і намагаючись втрутитися в волосся суперниці, роздряпати личко чи просто завдати удару куди доведеться. Пискляво, проклинаючи одна одну, співробітниці гастроному з’ясовували стосунки:

— Я за свого Василя тобі всі волосся повидираю! — шипіла Клавдія, пинаючи Завмага, яка намагалася вирватися з-під розлюченої підлеглої.

— Це ми ще подивимося! — відповідала їй Завмаг, хльостаючи свою ображницю.

— Не подивлюся, що ти тут за головну. Очі твої заздрісні повидираю, будеш із паличкою ходити та з драбини падати, сучка ти незадоволена.

— Від фригідної чую.

— Ах, фригідна?! Та?! — завопила Клавдія, і клубок покотився до дивана. — Я тобі покажу фригідну. Я тобі зараз покажу… Вона тут уявила, що, якщо нас ображати й принижувати може, то й наші чоловіки їй підвладні…

— Фригідна-фригідна, — роздратовано підштовхувала її Завмаг. — Він мені щойно як минулої ночі говорив. Все нас порівнював. І все не на твою користь, дерев’яний ти брус.

— Ах, брус?! Та я тебе зараз…

Марія Василівна обережно поставила ящик із ковбасою біля входу й так само тихо залишила приміщення, прикривши за собою двері. Любов до чужих чоловіків у Завмага вже стала притчею. Але, чесно кажучи, грішила вона не більше ніж усі інші, просто постійно на очах, що робило її об’єктом більш прискіпливої уваги.

«Начебто пронесло», — видихнула Марія Василівна.

— Де ти ходиш? — спіймав її за руку у проході водій щойно приїхавшої машини. — Машенька, йдемо, допоможеш у підсобці. Я сам вигружу, ти тільки відвезеш.

Прийшов Льоня, водій того самого м’ясокомбінату, що не встигав випускати ковбасні вироби у кількостях, достатніх для всього робітничого класу. На задоволення потреб окремих осіб, які не належали до славного робітничого класу, продукції вистачало, але так, щоб на всіх — щось не ладилося.

— Йдемо, йдемо, Машенька… — намагався Льоня втягнути її кудись убік.

— Та ти що?! — звук ляпаса розлетівся гулким коридором — Я ж тобі вже казала. Я заміжня. Пройшли ті часи.

— Та ну, ладно тобі, — не втихав водій.

— Мені не до тебе зараз. Завмаг лютує, сьогодні погрожувала звільнити. Давай вантажити твою ковбасу.

Важко зітхнувши, Льоня більше не промовив жодного слова. Покірно розвантажив, не дивлячись передав документи, дочекався, поки зважать, поставлять штампи приймання і дозволять йому йти. І варто було йому поїхати, як Марія Василівна, відчувши себе знову Машунькою, важко зітхнула, проводжаючи його поглядом.

Прибула ковбаса. Новина про це миттєво рознеслася по магазину. І біля штабелів ящиків вже вишикувалася черга співробітниць гастроному. Навіть вантажник, який пішов у запій, приковзав, сподіваючись урвати свою пайку. За старою традицією, «свої» мали можливість обрати продукти краще, відкласти частину «під прилавок» для своїх або обміняти з іншими працівниками, що мали доступ до інших матеріальних благ, наприклад, біжутерії чи косметики.

— У залі хоч хтось залишився? — голосно поцікавилася Завмаг, раптово з’явившись у коридорі. Зім’ята спідниця, перекошена блуза, товстий шар рум’ян на обличчі — решта як завжди. — Машенька, потім заскочиш до мене.

— Вам як завжди?

— Звісно! — Завмаг була сама доброта.

Все відбувалося швидко і чітко. Настільки професійно, як буває тільки тоді, коли працівники торгівлі обговорюють таких же працівників торгівлі. Все чітко і професійно. Навіть із підсобки принесли атомні ваги — єдині, що точно відмірювали вагу в магазині. Інші ваги не були неточними, просто їх налаштування було ідентичним, і навіть перевіряючи вагу куплених продуктів на контрольних вагах, покупець не помічав різниці. Правда, були випадки, коли розлючений покупець, обвісивши себе, піднімав скандал, але на нього або не звертали уваги, або винним виявлявся технік, неправильно налаштувавший ваги, або ж продавець, що втомився і допустив помилку. Конфлікт якось вирішувався, іноді у кабінеті Завмага (все залежало від рангу покупця), про покарання ж ніхто ніколи не чув. Корпоративна етика і кругова порука підтримували колектив, який періодично вибухав внутрішніми склоками, але зовні виглядав монолітом. Найвищим проступком було порушення корпоративної етики. Це ніколи не прощалося — такий працівник звільнявся, а з найупертішими траплялися випадки зафіксованого крадіжки чи інших неприємностей.

— Багато не віддам! — одразу попередила Марія Василівна. — Вчора всю партію розібрали, до прилавка так нічого й не дійшло. Сьогодні скандал з цього приводу вже стався.

Ропот і згода — вчора перебрали. За якихось двадцять хвилин більше половини привезеної ковбаси зникли у підсобках, роздягальнях і були підняті до кабінету Завмага. Все ж залишене Марія Василівна, відчуваючи себе благодійницею, повернула до торгового залу.

За старою традицією, порожній зал, практично безлюдний при пустих прилавках, раптом заповнився метушливими людьми, що з’явилися нізвідки, варто було ковбасі навіть не з’явитися на прилавку, а лише перетнути проєм у торговий зал.

Дивним було не те, що всі ці люди одразу опинилися біля прилавків, штовхаючись, формуючи чергу, з’ясовуючи стосунки і бажаючи швидше віддати свої гроші за кілограм ковбаси по 2—10! Дивним було інше — у розпал робочого дня, коли через особливості системи все працездатне населення мало горіти на роботі, значна його частина раптом вривається в магазини, згрібаючи все, до чого тільки дотягнеться, закуповуючись із надлишком, але обов’язково беручи участь у загальному пориві споживання та причетності до матеріальних благ.

— Я тут стояв… — махав руками потертий піджак, відтісняний від прилавка. — Продавчиня! Товариш! Скажіть же їм! Я ж був тут з ранку! Я стояв… — його крик зносився на периферію, витісняний кожним, хто прагнув скористатися благами, здебільшого жінками не менш повними, ніж самі продавці, та досвідченими у таких ситуаціях.

Марія Василівна не стала витрачати час на дрібниці, як-от відновлення якоїсь там справедливості. Тим більше, що цей любитель ковбаси та правдолюб обійшовся їй лише ящиком відбірних продуктів та доганою від завмага. Помста була солодкою, і їй насолоджувалися всі з великим задоволенням.

— Коли ж почнуть давати? — обурювалася бабуся, перев’язана хусткою, і не поступалася в активності повним жінкам. — Пора вже…

— Скоро почнемо давати, — спокійно кинула Марія Василівна, насолоджуючись своєю, хоч і тимчасовою, владою над натовпом. — Потрібно заповнити документи.

— Які документи?! — бурчали у хаотичному скупченні біля прилавка. — Обід скоро. Починайте давати.

Але Маша не поспішала. Вічне слово «давати»! Не продавати, не купувати, а саме давати і брати — радянський громадянин, вихований у дусі соціалізму, інакше мислити не міг. Ще раніше ковбасу та інші продукти «викидали» на прилавок або давали по кілограму в одні руки, від чого черги з дітьми, бабусями та дідусями виступали за межі магазину.

«І справді, обід скоро!» — звернула увагу на годинник Марія Василівна. Працювати їй особливо не хотілося, а от відкласти собі щось — бажання було непреодолимим.

— До обіду не будемо давати! — різко заявила вона покупцям, не піднімаючи очей від документів. — Не всі папери правильно оформлені… І вітрину треба спершу привести до ладу.

— Не будуть, не будуть, не будуть… Після обіду, після обіду, після обіду… — летіло серед натовпу, викликаючи бурю обурення.

Але обурювалися десь там, за прилавком, у людському вирі, Машу ж від них відділяла непорушна стіна торгового обладнання та статус працівниці магазину. Якщо сказала — після обіду, то значить після обіду. Інакше бути не могло.

— Завідувачку! — вимагав натовп…

— Обід! — різко відповіла Марія Василівна. — Прошу всіх залишити межі магазину. Відкриємо через годину…

Праведно обурюючись, натовп потягнувся до виходу, щоб там виплеснути своє невдоволення на таких самих, посваритися через чергу та висловити свою неприязнь до чергового козла відпущення, швидше за все, потертого піджака. Виховання та дресура споживачів у країні досягли такої міри, що далі простого обурення справа не заходила. Сіра маса звикла до образ та принижень, аби тільки прорватися до прилавка й хоч на кілька хвилин відчути себе чимось більшим, відмінним, вищим за натовп, з якого вона виринула і в який обов’язково повернеться.

— Що тут у нас?! — пролунав доброзичливий голос позаду. Завмаг обходила перед обідом, перевіряючи торгові місця та ставлення до обов’язків.

— Все чудово, — відрапортувала Марія Василівна. — Після обіду приступимо.

— Ну ось і добре. Тримайтеся в тому ж дусі. — Похлопала Машу по плечу, навіть не глянувши на неї, і рушила до сусіднього відділу.

Година пролетіла непомітно, як це буває, за чаєм, жіночими балачками в підсобці та з’їденими бутербродами з щойно привезеної ковбаси. Настав час нарешті почати торгівлю, аби ця нелюдська справа відбулася! З важким серцем і відчуттям неминучості Маша зайняла своє місце за прилавком, попередньо налаштувавши ваги на додаткові п’ятнадцять грамів «для себе».

Чолов’ячок у перемотаних окулярах і вже знайомому піджаку знову намагався протиснутися в перші ряди, закликаючи до справедливості. І знову верх взяла масова справедливість над одноосібною. Чоловічка витіснили за межі черги, пообіцявши наступного разу викинути й з магазину.

— Що вам? — максимально недружелюбно поцікавилася Марія Василівна у першого покупця, що наблизився до прилавка.

— Мені півтора кілограма докторської, — заискиваюче сказала стара жінка в хустці.

— Півтора кілограма… — відважила Маша. На електронному табло ваг, які мали усунути обважування споживачів, але не впоралися зі своїм завданням, з’явилися цифри суми до оплати.

— У мене картка, — протягнула старенька потерту пластикову пенсійну картку. — Там пенсію переказали.

Марії Василівні, власне, було байдуже. Її турбували лише ті випадки, коли таких пенсіонерів виявлялося надто багато, безготівка йшла на рахунок магазину, а готівки не вистачало, щоб видати всю суму обважування і обсчета. Колись вона навіть стала фігуранткою розслідування контрольно-ревізійного управління через надмірну виручку за товар, якого за документами прибуло на 20% менше. Тоді все списали на постачальника, пояснивши махінаціями з його боку… Але осад залишився. Сьогодні, схоже, тих стареньких із пластиковими картками — та й кому взагалі спало на думку це нововведення? — було небагато, боятися не було чого.

— Термінал з вашого боку, — нагадала бабусі Марія Василівна. — Проводимо, набираємо код, отримуємо чек.

— Допоможи мені, голубонько, — попросила старенька, побоюючись навіть складнішого, ніж вимикач світла.

— Не затримуйте чергу! — тільки гаркнула вона на бабусю. — Будете розраховуватися чи ні?

Пожвавлена торгівля тривала аж до самого кінця робочого дня. Як на зло, раптом підвезли ще одну партію ковбасних виробів. Несподівано, понад норму. Довелося приймати, відпускати, і під кінець зміни Маша вже буквально падала з ніг, випромінюючи презирство до всього навколо. Стрілка годинника ледь перестрибувала з поділки на поділку, розтягуючи робочий день до безкінечності.

І ось — довгоочікуваний кінець роботи. Стрілка завмерла на мить і, немов долаючи опір, торкнулася цифри 12. Зміна завершена, лишалося доробити кілька справ і…

А біля прилавка стояв той самий чоловічок у поношеному піджаку — вже готовий зробити замовлення.

— Мені б… — почав він.

— Магазин зачиняється, — відмахнулася виснажена Марія Василівна. — Приходьте завтра.

— Та як же так?! — обурився невдаха-покупець. — Я ж… — але його вже ніхто не слухав.

Маша покинула прилавок, накинувши замащений фартух на руку. Їй неймовірно хотілося бодай присісти, а той момент був уже зовсім поруч, коли раптом з’ясувалося, що весь колектив скликає завідувачка.

Проклинаючи завідувачку, роботу, покупців і переповнений службовий холодильник із «необлікованим», Марія Василівна, навіть не заходячи до роздягальні, разом з усіма рушила до кабінету.

У кабінет набилося стільки людей, що завідувачці довелося відступити аж у кут, і вже звідти, оглянувши всіх та ледь не поіменно перерахувавши, вона запитала:

— Усі зібралися?

— Так… — відповіли їй.

Переконавшись, завідувачка продовжила:

— Хочу представити вам наших сьогоднішніх гостей. Сергій Петрович і Антон Антонович.

Сергій Петрович був років тридцяти п’яти, уже досвідчений. Антон — ще молодий, типовий стажист, якого приставили вчитися у старшого колеги.

— Температурні датчики наших холодильних систем передали сигнал про сильне перевантаження, через що морозильники можуть вийти з ладу. Тому… — почала завідувачка, але Сергій Петрович підняв руку, зупиняючи її.

— Температурні датчики… Перегрів… Вихід із ладу… — пробурмотів він, протискаючись уперед. — Як я обожнюю такі моменти! — штовхнув одну із заціпенівших продавчинь. — Приходиш із якоюсь дурною байкою, показуєш посвідчення — і тобі всі безумовно вірять. Усі співпрацюють… Так, товстунко наша?! — Сергій Петрович поплескав по повній спині продавчині, застиглій у незручній позі, коли вона поправляла сповзаючу панчоху.

— До речі, — згадав він, — унизу, у вестибюлі, сидить такий непоказний мужичок. Потім збіжиш, дезактивуєш і його. Так званий контрольний закупівельник. Таємний покупець — щоб їм грець!

— Добре, — кивнув стажер. — А цих за що? — запитав він.

— Та як завжди, — відмахнувся Сергій Петрович. — Перевантаження. Збої в програмі, порушення алгоритмів, зайва самостійність. Класика.

— Але ж їх налаштовували! — не здався молодий. — Нам в інституті казали…

— Забудь усе, чому тебе вчили в інституті, — перебив наставник.

— І марксизм-ленінізм теж? — підколов стажист. — І історію партії?

Сергій Петрович навіть не глянув у його бік.

— Не мороч мені голову. Починай із завідувачки.

— А що з нею?

— Те саме, що з усіма — дезактивація. Критичний захід. Коли проста перепрошивка вже не допомагає.

— Зрозумів, — відповів стажер. — Тоді вантажимо…

— Так, вантажимо, — погодився наставник. — І так щодня, — пробурмотів він уже сам до себе. — Проблемна сфера — торгівля! Цілі НДІ розробляють правильні процеси, системи контролю, створюють обладнання, яке мусило б працювати як годинник! А що маємо? Створюємо робочий персонал, максимально наближений до людини. І зовні, і в побуті. Настільки, що без інструментів і спеціальних знань ти їх узагалі не відрізниш — люди як люди: ходять, живуть, дихають, пліткують, одружуються. Навіть народжувати примудряються… Поки під контролем — працюють ідеально. Знімаєш контроль — і все летить коту під хвіст. Регламентів не дотримуються, процеси сипляться, а функціональні обов’язки…

Ну, сам бачиш. Уся початкова мета перекручується до невпізнання.

— А чому так стається? — запитав стажер, розкриваючи грудну панель завідувачки.

— Хтось каже — моделі застаріли, по сорок років працюють, а на нові в держави грошей нема. Хтось лає розробників: мовляв, сидять у лабораторіях, а на об’єктах жодного разу не були. Найсміливіші твердять, що ментальність народу така — непосидючий, дрібно злодійкуватий… А дехто взагалі вдається до єресі — звинувачує систему, ніби та здатна народжувати тільки морально покалічених. І жодні технології тут не врятують…

— А ви як вважаєте?

— А я не вважаю. Я знаю. Знаю, що сьогодні ми цих запакуємо, відвеземо на утилізацію. Завтра тут будуть нові — моделі які завгодно. І за рік-півтора цей «магазин зразкового обслуговування» знову перетвориться на той самий гадючник з обманом, обважуванням, крадіжками й хамством. І нам знову доведеться приїжджати й забирати цей непотріб.

— Я так не думаю… — тихо заперечив стажер.

— Думати — це добре. Працюватимеш пару років — перестанеш думати. Почнеш знати. Пакуй їх усіх. До півночі потрібно завезти нових. І сім’ям зачистку пам’яті зробити. Сьогодні допомоги не буде — інші бригади чистять сусідню військову частину. Роботи багато. Потім поговоримо.

Підвал «правителів Світу»

Підвал правителів Світу.

— Ну що нового у воротил науки? — поцікавився Сергій Петрович, спускаючись сходовими прольотами в бік лабораторії.

— З наукою все прекрасно! — сонно відповідав йому то Євген, то Ярослав. Петрович постійно їх плутав — одноманітні, худі до сутулості, у білосніжних халатах з відтопиреним кишенею від сигарет і похмурим поглядом за непоказними окулярами. Подібних співробітників у будь-якому НДІ на всьому радянському просторі було, мабуть, з мільйон, якщо не більше.

Проводячи час у постійних перекурах та чаюваннях, вони оживали лише у день отримання авансу чи зарплати, а також напередодні здачі нового проекту. Але проекти здавалися не часто, як колективне творіння, і, як заведено, у будь-якому колективі була одна, максимум дві людини, які реально займалися проектом, час від часу залучаючи сторонніх статистів з непевним поглядом, непоказними окулярами і відтопиреним кишенею з сигаретами. Допомоги від таких співробітників було мало, частіше шкода, тож легше було затягнути проект на місяць-два, а то й на півроку, ніж робити самому, правильно і без проблем звітувати.

Пізніше, на етапі впровадження, інші, теж у білому халаті, між перекурами переглядали результати багатомісячної роботи, вивчали інструкції, часто їм незрозумілі, обов’язково критикували, звинувачували розробників у відірваності від життя і робили все по-своєму, кардинально змінюючи та ламаючи напрацювання.

Євген і Ярослав обмінялися розуміючими поглядами, один простягнув другому другу пачку сигарет. Закурили вдруге.

— Сидорович як? — із середини прольоту кинув Петрович. — На місці? Працює?

— Куди йому діватися? — усміхнувся то Ярослав, то Євген.

— Все корпить над своїм… як там його… — запнувся другий спеціаліст з штучного інтелекту. — Ну, над чимось там працює, в загальному.