Бесплатный фрагмент - Дитя Смерті

Книга Дитя смерті

Пролог

Мій дорогий, маленький і водночас старий друже!

Здається в останнє ми бачились мабуть кілька епох тому. І навряд чи нині, при зустрічі, зможемо упізнати один одного. Але все таки повір це послання пишу тобі саме я, той самий юнак якого ти колись відправив на пошуки щастя до далекого горизонту. Той самий спадкоємець, якому ти передав усю свою суть і навіть саму душу. Той самий герой на якого ти покладав усі надії, і той самий нещасний, який не зміг виправдати жодної з них.

Ех, мій маленький, старий друже, не приніс я тобі історій, про ріки із шоколадними берегами, чарівних принцес, і славні перемоги над всяким злодійством. За роки блукань по світу я не те що не здобув ані слави, ані сили, ані величчя, я й утратив все те, що ти мені колись дарував. Моя дурість і порочність завела мене в такі біди, і покрила мене такими страшними ранами, що побачивши їх ти певно б весь посидів. Але найгірше з усього те, що я надовго забув про тебе і про ті обіцянки які тобі залишав ідучи в далеку даль…

Велика моя провина перед тобою, настільки велика, що я навіть не смію просити про прощення. Але я благаю тебе, хоча б спробувати мене зрозуміти. Я доклав до цього листа свою сповідь, коротку історію моїх довгих нещасть, в яких згинули усі наші надії. Дуже сподіваюся, що прочитавши її ти хочаб не будеш думати про мене з прокляттями.

О знав би ти, мій друже, як я нині горюю про те, що не зостався з тобою у краю первозданності і невинності. Все на світі віддав би я аби знову стати тим юнаком, якого ти знав. Але нажаль це уже неможливо, адже скоро уже прийде пора мені відходити у інший світ. І єдина надія якою я нині живу, це надія на те, що хоча б там ми зможемо знову зустрітися. Заради цієї зустрічі, благаю прочитай мою сповідь, і якщо не пробачиш то хоча б зрозумій…

P. S. Я написав свою історію такою мовою, аби її змогли зрозуміти і інші люди подібні до нас. Передай її у спадок кому небудь, якщо зможеш, може вона допоможе йому обійти ту безодню, що поглинула наші надії…

Глава 1

Початок нашої історії певним чином пов'язаний із загибеллю так званого «Ордена древніх». Це було обєднання доволі марнославних людей, що намагалися на свій лад відродити занепале древнє лирацтво.

Виходило у них приблизно так само, як і у Дон Кіхота. Орден, формуючи свої ідеали занадто сильно оперався на романтичні образи книжкових персонажів. А тому, у результаті дещо відірвався від реального життя і став нагадувати секту крайнє дивакуватих людей.

Тим не менше ця їх дивакуватість багато кого зацікавлювала. Людям, стомленим одноманітною буденністю притаманно тягнутися до всього незвичного. Отож і не дивно, що і в химерних ідей лицарського просвітництва знайшлись послідовники.

Ну а якщо є послідовники, то буде і все інше. Поступово древні обросли достатніми матеріальними засобами, вишколили у тренуваннях своє невелике військо і стали доволі відомими. Дещо пізніше, у стратегічному місці над обривом, вони збудувати замок — так звану Надярну цитадель. Це була їх велика гордість і точка сили, що претендувала зайняти місце на політичній карті місцевого регіону.

І все було б добре та у якийсь момент між старійшинами, що керували орденом виникла стара, як світ боротьба за владу. Зростання власної значимості скружило їм голову; і замість того аби спільними зусиллями розвивати успіх, старійшини почали мірятись повноваженнями. У результаті частина древніх відкололась і подалась шукати підтримки в сусідньому царстві.

Тамтешній правитель прийняв їх з великою радістю. Він уже доволі давно з тривогою спосерігав за зростанням сил цих дивакуватих древніх, і роздумував над тим, як би взяти над ними контроль. Поява ображених вигнанців із числа ордену, давала йому відмінну можливість досягти бажаного. З показною лагідністю і співчуттям, лукавий правитель запропонував старійшині розкольників військову допомогу в отриманні влади над Надярною цитаделлю. В замін він звісно вимагав від вигнанців присягнути собі на вірність і видати усі таємниці ордену.

Розкольники погодились і спільно з новими союзниками почали формувати план захоплення Надярної цитаделі. Впринципі нічого особливо складного у цьму не було: заколотники мали сили в рази більші ніж у ордена. Єдине, що їм потребувалось так це дещо перелаштувати своє озброєння і обмундирування під специфіку бою з фанатичними рицарями. Ну а іще підгадати найбільш сприятливий момент для удару.

От тільки гадалок серед них не знайшлось, і цей самий сприятливий момент довелось створювати штучно. Одного із зрадників перебіщиків, вороги підіслали до древніх повідомити про майбутню атаку. В додачу до попередження уточнили, що головний удар буде нанесений по воротах Надярної цитаделі якимось особливим засекреченим тараном.

Древні розіслали лазунчиків і перевіривши інформацію про приготування ворогів почали швидко нарощувати бойовий потенціал. І на погибель собі, піддавшись на провокацію, вирішили замінити старенькі ворота цитаделі на нові троєкратно броньовані. У момент цієї заміни, загарбники і напали, тим самим отримавши перевагу не лише в силі, а ще й у тактичній ситуації.

І все таки незважаючи на черезвичайну нерівнсть у шансах сторін, битва між ними завершилась абсолютно непередбачувано. За всю історію середньовіччя певно не знайдеться жодної іншої битви із подібним фіналом. А тому я хотів би описати її для Вас в повній детальності, хоч це і буде невеликим відступом від основної історії.

***

І так давайте перенесемося в той грандіозний день, коли до мурів Надярної цитаделі виступило військо загарбників. Картину бою ми почнемо розглядати із розстановки сил на дальніх позиціях і бо саме там відбулася перша збройна зустріч обох сторін.

Твердиня древніх стояла при вершині одного із найвищих місцевих пагорбів. А тимчасовий табір війська противників, розкинувся у його підніжжя, в низинних ярах. Відповідно, останні, аби вдарити по“Надярній цитаделі», мусили якось вибратися наверх. І це не просте завдання, оскільки більшість доступних схилів протистояли їм надзвичайною крутизною; а полога сторона пагорбу, тягнулась далеко на північ, у володіння іншого, нейтрального царства.

Щоправда була тут одна вузька доріжка, прокладена одинокими путниками, котра пом’якшувала проблему. Але тільки пом’якшувала, адже одна справа пробігти по хитких валунах парі прудких ніг, і зовсім інша, піднятися збитому натовпу військового загону. До того ж у деяких місцях цей непевний маршрут межував із заростями чагарнику, які могли приховати засідку. І тим не менше, вороги мусили змиритись з усіма небезпекам, адже чекати поки на спині виростуть крила занадто довго.

Безперечно, що орден древніх передбачив напрям наступу противника, і не міг не використати можливість йому завадити. Ну або не завадити, а просто призупинити і дещо похитнути у самовпевненості. Вузький прохід відмінно підходить для поєдинку малим числом. Отож особливо не втрачаючи у бійцях древні зуміли зібрати процесію для «достойного привітання гостей».

До «вітального загону» увійшли відбірні дужі сміливці, а очолив його найвідчайдушніший із них, старійшина на імення Сергій. Особливість цього персонажа полягала у схильності до поривів авантюризму, нездоланній впертості і різноманітних, занадто неясних дивацтвах (про які ми іще поговоримо). Він першим хапався за ризиковані починання і здається був щасливим лише прогулюючись по лезу ножа. Причому завжди, до будь-якої із таких справ, старійшина підходив із надзвичайною нестямністю. Ніхто в ордені, не міг конкурувати із ним у цьому відношенні. Заради перемоги Сергій здавалося міг змести усе і усіх на своєму шляху. Навіть друзі шарахались приступів його азартної буреносності. А коли загрозлива вдача старійшини, оживала у поєдинках він і взагалі здавалося перетворювався на якогось лютого звіря, — ричав, шипів, рвався в перед, вистроював жахливі гримаси обличчя; коротше кажучи міг атакувати психологічно не гріше ані ж мечем.

Перед відправкою на вилазку Сергій подумав про те, що це ж «ментальне озброєння» буде не зайвими і його побратимам. Звичайно старійшина не міг нікому передати «духовних енергій», зате знайшов спосіб ефектно перевтілити зовнішній вигляд свого загону. Більшості підопічних він наказав вимазатися до суцільної чорноти сажею, обмотатись травою з гілляччям та зодягнутися у брудні, чорні речі. Вийшли абсолютно «хелоуінскі образи», які мало доповнити скоре смеркання. Ось вам один із прикладів того, що я мав на увазі під «дивацтвами Сергія». Хоча, варто визнати, при нинішніх обставинах, подібні його ідеї, дійсно могли бути корисними.

Оскільки наряджання учасників карнавалу зайняло доволі багато часу, подальші події розвивалися надзвичайно стрімко. Ледве загін «страховиськ» устиг розташувати засідку на стратегічному маршруті, ворожі вояки почали підйом в бік «Надярної цитаделі». Марш їх чобіт наростав подібно штормовим хвилям, що готувалися врізатись у скелястий берег. Ці звуки змушували здригатися землю й повітря, та мимоволі відігравали партію на нервах захисників ордену.

Кров у їх жилах запульсувала пришвидшено, розносячи тілом хвилі адреналіну; легені подвоїли тягу; плечі відчули невидиму важкість. Пальці що було сили уп’ялись в руків’я клинків, аби втримати силу у м’язах. Зуби ж із силою прижалися один до одного аби не цокотіти і не видавати страху.

Жахливо вимотує душу час в очікування початку бою, тож добре хоч сам цей початок не залишив місця для зайвих сентиментів. Не встигла й одна нога, передовика загарбницької колони, порівнятися з позицією командувача Сергія, як здається навколо здійнялась ураганна буря.

З моторошним ревом «полчище страху» накинулось на ворожий стрій. Переляканих противників здавалося звідусіль почав осипати град болючих ударів. Причому з кожною наступною секундою їх ставало все більше. Не зустрівши практично жодного опору мечі і руки воїнства древніх швидко набирали додаткових обертів, неначе якісь оскаженілі саблезубі млини. Грізна колона нападників так і не спромігшись на адекватну реакцію, поспішила розсипатись на окремих боягузливих втікачів. В паніці, вони ефектом доміно, мало не повалили своїх побратимів із стежини у провалля.

Аби швидко закріпити успіх, старійшина Сергій вирішив задіяти свою наступну бойову заготовку. За визначеним сигналом піддані йому вояки швидко відступили назад, і пустили вслід противникам кілька зараннє заготовлених важких колод. Не такий вже й надзвичайний, але доволі ефектний хід. Грохіт наздоганяючих деревяк, остаточно звернув бойовий дух противників, а разом з тим і їх першу атаку.

Але радіти древнім було зарано. Противник значно переважав числом, тож майже відразу зумів сформувати нову наступальну колону. І настроєна вона була куди серйозніше, ніж попередня, оскільки уже знала про «загін страховиськ». Повторна засідка останніх не викликала в рядах ворога колишньої паніки, шквал їх блискавичних ударів зустрів твердий опір. І все таки ні старійшина Сергій, ні його піддані не збирались так просто відразу здаватися. Відступивши до найвужчого місця стежини, вони сформували живий щит, що близько години стримував загарбників.

Загін наших героїв бився по істині відчайдушно, і один їх меч коштував не менше трьох ворожих. От тільки противників, знову ж таки повторюсь, було значно більше; вони постійно змінювали один одного неминуче вимотуючи вояк ордену. Зрештою ті почали пропускати удари, нести утрати і таки були видавлені із стратегічного звуження при вершині схилу. Добре хоч неподалік були доволі густі зарослі, в яких вони змогли поспішно і вдало розсіятись з під кувалди ворожого гніву.

***

Важко сказати хто в даному раунді залишився переможцем, хоча особливої ролі це і не грає. Факт той що загарбники зрештою отримали дорогу далі наверх. А значить, поєдинок переходив до основної частини. І тут нам знову доведеться зупинитися на тактичних перспективах кожної із сторін.

Оскільки загарбники подолали підйом на вершину пагорба наступною їх ціллю явно мав бути штурм воріт цитаделі. Точніше кажучи штурм пройому воріт, адже самі вони, як згадувалось вище, були демонтовані.

Зробити це, все ж, було не так просто, як можна подумати. Архітектори древніх, розташували вхід у твердиню на самому краю пагорба, над стрімким обривом. Перед воротами вони залишили всього лиш кілька метрів вільного простору, отож великими силами по них ніяк не удариш. А звужений, «зміїний» стрій атакуючих древні збиралися зустріти живою стіною щитів і списів.

Наперед у пройомі воріт, вони повиставляли своїх найкращих рицарів у повному обладунку з мечами; позаду них допоміжних воїнів зі списами; а на стінах лучників для прикриття з верху. Все по цілком класичній війсковій схемі для даної ситуації.

По тій же класиці була організована і решта оборони твердині: без особливих новаторств, але вельми грамотно. Я не буду на ній зупинятися, зате памяну про бойовий дух захисників ордену. Древні і в мирний час виглядали якимись фанатиками, що готові були лоба розбити аби довести усім свою доблесть. А тепер, у бою, та ще й у такому, в якому не має куди відступати, всі вони нагадували єдиний залізобетонний стовп — їх не посунеш і не зігнеш, можна тільки звалити.

У загарбників не було а ні такої твердої мотивації, а ні наукової правильності у виконанні військових маневрів. За те вони продумали кілька хитрощів, що мали компенсувати і те і інше. Але перед їх виконанням потрібно було розслабити пильність захисників ордену. А тому перша хвиля нападаючих помчала до мурів цитаделі абсолютно безладним натовпом, і відразу ж відступила, при перших же пострілах лучників. Така собі дурнувата розвідка боєм, занадто самовпевнених вояк.

На другу спробу приступу вороги пішли кількома сконцентрованими групами, під прикриттям своїх стрільців. Але до цілі знову ж не дібралися — ні з того ні з сього, перелякалися і розбіглися під дружній сміх древніх.

Третього разу нападники вишикувалися черепахою. Грізний стрій прикритий щитами й списами, звісно потужний засіб для наступу. Але і в такій формації противники чомусь не поспішали штурмувати цитадель. Замість того вони підійшли до границі досяжності пострілів лучників і почали їх дразнити. Вигукували різні образи і били списами й мечами об свої щити, закликаючи древніх стріляти. Ті ж не збиралися піддаватися, прекрасно розуміючи, що ворогів не дістануть, а лише даремно витратять стріли. Це було звісно цілком розумно, от тільки черепаха загарбників насправді зовсім не боєприпаси у оборонців виманювала, а приковувала до себе їх увагу.

Поки всі в цитаделі озлоблено вслухалися в викрики противників, і намагались не проґавити момент коли вони нарешті наблизяться і поплатяться, сталось велике лихо. З іншої сторони від основного дійства, під прихистком трави, підповзли ворожі лазутчики, і закинули за мури цитаделі кілька сфер з чорним чаклунством. Уже за кілька миттєвостей всю обитель древніх почав стрімко заповнювати чорний їдкий дим.

Засліплені і позбавлені чистого повітря воїни ордену на певний час частково утратили боєздатність. І звісно цим поспішила скористатися «черепаха» загарбників, з натхненням ударивши по захисникам воріт цитаделі. Хоча сходу прорватися крізь заслон лицарів ордену вороги і не змогли, ситуація явно перемінилася на їх користь. Доки дим із чаклунства розвіювався, до черепахи устигли відтягнутися лучники і додаткові резерви; усі разом вони намертво закріпили свою нову позицію, і наче кліщ вчепилися в цитадель.

Далі між сторонами конфлікту розпочався крайнє зажатий ближній бій. Його основна суть зводилася до того аби просто на просто фізично видавити противника з сектору біля воріт. Кожен зданий або захоплений метр зараз був мало не вирішальним, а тому передові шеренги обох воїнств практично злились воєдино. Простору між ними не було навіть аби махнути мечем, солдати таранили один одного і часто вдавалися до рукопашної. Запеклість дійства зашкалювала, навіть близлежащий до нього схил почав дещо обвалюватись.

Довгий час жодна зі сторін не могла взяти верх. Тоді командувач загарбників вирішив знову спробувати перемінити ситуацію підлістю. Його розрахунок був наскільки простий, настільки й нахабний. Він направив нову диверсійну групу, повторно закидати цитадель димом і спробувати при тому захопити частину її мурів.

Як виявила ця перевірка, якою б не була мужність древіх, їх нехлюйство її перевершувало. Захисники ордену не вважали реально можливим, що вороги насміляться знову приповзти із тих же кущів, що і пів години назад. А тому більшість тилових вартових, вони і з дитячою простодушністю перенаправили на потреби битви за арку воріт. Розплата виявилась страшною. До сміхоти авантюрний напад нової диверсійної групи (в який мало вірили навіть його виконавці), таки увінчалася успіхом. І не просто успіхом, а фактично поразкою древніх.

Окутавши усе навколо димом, і сховавшись в його завісі загарбники зуміли забратися на стіну фортеці ордену. Пер ж ніж древні почали адекватно реагувати, диверсанти уже встигли захопити десь два десятка метрів стіни. Вони просто на просто розділилися, і закупорили цей відрізок двома блокпостами. Блокпости їх звісно були крайнє слабкими і не могли б довго протриматись. Але цього і не потребувалося — розгледівши успіх своїх підданих ворожий головнокомандувач направив до захопленої стіни частину військ, що штурмували ворота.

Ті швидко закріпили, і розширили новостворену переправу всередину цитаделі. Відкрився другий фронт протистояння, що явно схилив чашу перемоги в сторону ворогів. Оскільки війська загарбників значно переважали чисельністю війська древніх, розширенння поля бою, прирекло захисників цитаделі на вірну поразку. Тай їх бойовий дух, вражений успіхом підлих диверсантів, з грохотом завалився й уже не міг спромогтися на жодні подвиги.

Настрій ворожого головнокомандувача, що спостерігав за швидким крахом ордену, був просто божественний. Він уже представляв, як змусить цих впертих лицарів поклонитись собі, і як бурно святкуватиме перемогу. От тільки ейфорія на полі бою далеко не ліпший порадник, і за легковажні мрії йому тут же довилось поплатитися.

Головнокомандувач загарбників повторив точно ту ж помилку, що привела до поразки древніх. Він кинув всі сили у бій, і зациклився на його дійстві, зовсім забувши поглядати по сторонам. А тому і не помітив, як з тилу до нього наблизились «страховиська» під командування старійшини Сергія.

Даремно ворог списав їх з рахунків. Передовий загін древніх хоча і відступив, але не вибув з гри; насправді він весь час знаходився поряд і тільки й чекав слушного моменту атакувати. Отож відправивши практично усіх воїнів в бій, ворожий лідер надав древнім відмінну можливість помститися.

Ви тільки уявіть, як перекосилась посмішка загарбницького командувача коли за двадцять кроків від нього виник загін «страховиськ». Урятуватись від їх стрімкого і гнівного нападу у нього уже не було жодної можливості. Але і здатись гордість ворожому лідеру не дозволяла, отож призвавши кількох найближчих соратників він з холодною злобою прийняв цей безнадійний бій.

Вразити головний розум загарбницького полчища, взяв на себе честь особисто старійшина Сергій. Він налетів на нього немов грозова хмара, весь чорний і переповнений блискавичних ударів в суміші з бойовим ричанням. Але, противник на диво стійко зустрів шквал випадів страхолюдини, і не відступив навіть на крок. Більше того доволі швидко він перейшов до впевненої контратаки, змусивши Сергія забути про палаючий гнів, і сконцентруватися на правильних піруетах.

Загарбницький командир однозначно виявився одним із ліпших фехтувальників з якими зустрічався наш старійшина. Але деякі з своїх ударів він наносив занадто замашисто, відкриваючи при тому свій корпус. Вирахувавши в правильний момент це вікно в обороні противника, Сергій викрутився і наніс потужний удар в його плече. Як виявилось, занадто потужний удар, а тому не достатньо спритний. Опонент зумів ухилитись, але для цього використав складний маневр і дещо утратив рівновагу. Старійшина не проморгав секундної переваги, і упавши на коліно ударив по ногах ворога.

Той підкосився, але в падінні зумів стрибнути на Сергія. Супротивники завалилися і покотились землею колошматячи один одного кулаками. Потім знову зуміли якось звестись і знову схопилися за мечі. Старійшина древніх виявився дещо попереду ситуації, і першим пішов у нову атаку. Але ворожий командувач чомусь не став відбиватись, а натомість також наніс атакуючий випад. У результаті противники страшно зойкнувши уразили один одного.

У цей епічний момент, навколишній гуркіт раптово зник. Бій під цитаделлю обірвався, але зовсім не тому, що воїнства з обох сторін, були якимось магічним чином зв’язані із вищеописаними дуелянтами. Ні, справа тут у значно простіших причинах, радше природно-юридичного характеру.

Заради їх логічного пояснення варто зробити невеличкий відступ. Як відомо, у кожному царстві існують фундаментальні закони, котрі керують руслом його буття. Так от «Надярна цитадель» підкорялась ряду постанов, які обмежували свободу дій людей певного сорту. Поділ відбувався згідно вікових категорій і утворював дві окремі касти: так званих «дітей» (з обмеженими свободами) і так званих «дорослих» (привілеї котрих дозволяли керувати дітьми).

Усі вояки які брали участь у баталії на пагорбі, належали виключно до касти дітей. Навіть командувачі-старійшини сильно не дотягували до вісімнадцяти років. Вони не мали дозволу на проведення збройних зіткнень, і у даний момент порушували цілий ряд категоричних заборон від дорослих. Отож коли поряд непомітно з’явився один із них, нестямна буря військових пристрастей навколо цитаделі миттю угасла.

Батько, відомого нам старійшини Сергія, та двох його братів, саме спокійно повертався з роботи по вуличці прилеглій до «Надярної цитаделі». Дивний грохот удалині, викликав у нього непевні асоціації із зносом будинку, репетицією рок-концерту чи випробуваннями бронетехніки. Але коли перед очима дорослого, постало полчище дітей з різний районів, що колошматили друг друга палками, реактор його свідомості прямо таки закипів. Ну а уже за мить і цілком очікувано вибухнув, накривши усіх присутніх хвилею ментального ураження.

— Діти та ви що уже останні клепки один з одного повибивали?! Та ні одної лікарні не вистачить аби вас всіх забрати! І могильщиків стільки у місті теж немає! Ні ну це треба додуматись, влаштувати ціле побоїще! Якісь маніяки із палками! Люди вже скоро будуть боятися ходити по вулицям! Вам треба аби поліція роз’яснила, як нормально поводитись?! Ні ну я просто…, — батько запнувся аби набрати в легені повітря, після чого глянув на вимазаних «страховиськ», — о, це вже ви певно в чортів обертаєтесь! Відмінники освіти! А уроки як лежали незроблені так і лежать! Ні всетаки нам не вистачає практики залучення школярів до роботи на якій небуть шахті! Ну нічого я для вас щось придумаю, нічим не гірше, — знову запанувала коротка мовчанка, після чого звернення було уже виключно до синів, — комп’ютера до Нового року не побачите! Щоб через три хвилини були вдома, ми там іще продовжимо…

Після цієї ясної і недвозначної промови ситуація миттю розвантажилась: вороже полчище із сусіднього району усе разом забралося геть; воїнство древніх почало збирати залишки зброї, і також розходитись по домівках.

Коли ж батько нарешті зник за рогом, процес цей дещо призупинився. Змучені вояки вирішили присісти на доріжку і обговорити пережиту битву. Вона для них завершилась, якось крайнє сумнівно, і принесла значні збитки. Надярна цитадель здавалось пережила метеоритний дощ; в кількох місцях її земляні насипи-мури повністю зруйнувалися. Запаси шматків гілляччя, яке кидали «лучники» вичерпалось. Більшість дерев’яної зброї і обладунків можна було викинути. Про плоть і кості вояк і взагалі краще не згадувати. Кожний пропущений удар завтра ними відчуватиметься, а то й і розквітне синцем.

Коротше кажучи орден утратив свою боєздатність. А тому пер ж ніж розходитись по домівках, його учасники розподілили завдання з відновлення усього вище перерахованого. А також продумали нову тактику поєдинку у разі повторного нападу ворогів. Наступний бій за Надярну цитадель вони обовязково мусили виграти.

Нажаль цим надіям не судилося справдитись. Противники, що також отримали достатню кількість синців, вирішили нанести наступний удар по ордену політичними методами. Вони просто напросто поскаржилися батькам, що їх бідних нещасних овечок, ні з того ні з сього, побили злодії з Надярної цитаделі. Після цього у касті дорослих пройшли свої капітальні розборки, в ході яких було прийнято рішення припинити діяльність ордену самими жорсткими методами.

Земляну цитадель над яром, яку древні будували кілька місяців, бульдозер усього за годину скинув у прірву; їх реліквійне озроєння з відбірних коряг варваськи знищили у вогні; а самим учасникам ордену під страхом покарань від дільничого поліцейського, було заборонено навіть збиратися разом.

Таким от чином історія ордену і завершилась, але наша історія з цього моменту тільки починається.

Глава 2

Більшість учасників ордену перенесла його падіння доволі легко. В глубині душі вони погоджувались з батьками, що їх гра у лицарів зайшла кудись занадто далеко. Побоїще палками і всім іншим, що відбулось під мурами Надярної цитаделі, якщо подумати, дійсно могло завершитись для когось із них серйозною травмою.

Але ось старійшина на імення Сергій, сприйняв репресії щодо древніх, як найбільшу трагедію в своєму житті. Я не дарма виділив цього персонажа у попередній главі, він являвся одним із отців-засновників ордену і тією силою, що рухала його уперед. Хлопчина вважав своїм покликанням відродити занепале лицарство, і заради цього був готовий на все. Доводи розуму зприводу небезпечності фегтування і всього іншого з ним повязаного, для нього мало що значили. Він прагнув жити у подвигах наче славетні герої з пригодницьких книг, а не просто існувати сірим буттям більшості дорослих.

І ці прагнення зовсім не обмежувались польотом мрій, як часто буває у дітей його віку. Якісь нестямні енергії штовхали Сергія до дій, які важко назвати цілком нормальними. Землерийні роботи заради створення підземного царства; посадка на городі, серед яблунь, дубової діброви; будівництво оглядової башти із побитої цегли; арсенал різноманітних палиць під ліжком; намагання сконструювати катапульту із старих брусків; поєдинки на даху будинку; і навіть лиття власних монет, із переплавлених пластмасових іграшок, — це далеко не весь список болісних згадок його батьків ще до створення ордену.

Ну а з появою ордену хлопчина і взагалі став нагадувати якого воскреслого духа древності. День і ніч він роздумував над майбутнім древніх, вправлявся у фегтуванні, вербував нових учасників і мало не власноруч зводив мури надярної цитаделі. Тож коли всього цього не стало Сергій здавалось духовно помер, ну або, як мініум, впав у дуже важку дипресію.

Ті ж нестямні енергії, що раніше підштовхували хлопчину до вище описаної діяльності тепер виїдали зсередини його душу. Морок спустошенння починав заповнювати її і чим далі тим ставало все гірше. В додачу у він став, як ніколи самотній. З батьками контакти надовго зіпсувалися, з друзями так, як раніше бачитись не виходило. У результаті поєднання несприятливих факторів хлопчина замкнувся і погрузився в середину себе.

У цьому зануренні його мисленний процес значно розрісся, але від того не став ні на краплину світліший. Дипресія задавала думкам хлопчини ритм виключно цинічно-апатійного-приреченого сприйняття всього сущого.

Єдине, що допомагало Сергійові відірватись від безодні писемізму, була матінка природа. Його шлях із дому до школи і із школи додому пролягав через тихі й безлюдні яри та діброви. У їх чарівних просторах завжди перебував дух чогось вічного і величного, що волею неволею відволікав від всіх суєтних проблем. Наповнюючись цим духом, хлопчина немов би відчував всередині себе якийсь новий простір, хоча свідомістю не міг його якось чітко окреслити.

Але не буду вас мучити цими пространними водами, а перейду до головного що слід тут сказати. Через певний період часу, чи то від споглядання природи, чи то від спогладання себе і дипресії, чи то від чогось іншого, сталося так, що внутрішній голос нашого героя став звучати якось занадто голосно. І ось ведучи із ним розмову, під час чергового маршруту додому, Сергій зробив для себе дивовижне відкриття. Він раптом зрозумів, що далеко не всі думки в голові належать йому. Хлопчина чітко уловив момент коли сам він мисленно мовчав, а якісь два інших чужих та незалежних голоси в його голові вели між собою дискусію.

Звичайно якийсь дорослий подібний момент відразу б відкинув, як нісенітницю. Всім відомо, що ми і тільки ми хазяйнуємо в своїй голові та своїх діях. Але Сергій тоді згадав чомусь зовсім інші перекази. Повір’я про добрий та злий голосок. Вони ніби сидять на плечах та постійно щось підказують у праве чи ліве вухо. Хоча для чого гадати? Хлопчина узяв тай поцікавився у невідомих хто вони і чого їм треба.

Це явно переходить межі нормального, і тим не менше відповідь не забарилася. Голоси підтвердили здогадку. Один відрекомендувався світлим, інший темним. Обидва помічники-радники від вищих сил.

Але звичайно цікавість Сергія не зупинилась на тому і вмить обросла шквалом нових запитань. Отут-то й прийшов кінець його колишній реальності. Ну а аби більш досконало передати нову реальність, що чекала на нашого хлопчину я знову приблизю для Вас маштаб опису. Хоча варто визнати, що ні в якому маштабі і ніякими словами повноцінно я цього не зроблю. Отож вмикайте свою фантазію.

***

Хлопчина так і не встиг доповнити діалог жодною можливою реплікою. Раптово все ніби обірвалось і в одну миттєвість «помічники» кудись зникли. Свідомість наповнилась безликою пустотою. Але ось знову щось перемінилось і морок розсіяв спалах.

Безмежно біле, сліпуче й переливчасте сяйво почало заливати єство Сергія. Воно ніби було живе і несло певний сенс, що насичував та наповнював. Також поряд з’явилось кілька нових сутностей, які відчувались інакше ніж попередні. Ці гості здавалось знаходились значно ближче, й, до того ж, першими почали розмову.

— Елане… Елане! — почулися водночас радісні і чимось сумні голоси, — ну нарешті це ти, Елане… Елане! — знову і знову гукали незнайомці, аж поки перед очима хлопчини не промайнуло якесь видіння.

Через усе те ж сяйво нічого не можна було розібрати. Занадто яскраво, ніби коли дивишся на Сонце. Сергій почав примружуватись аби знайти джерело променів. І на превеликий подив, зрештою зрозумів, що це ж він і світиться! Правда тепер його звичний образ школяра і дитини зовсім перемінився. У сутність нашого хлопця немов би вселився образ якогось героя із фантастичних легенд.

Тіло його укрив масивний, білосніжно сяючий обладунок. За поясом з’явився вогняний меч. Руки наповнила сила здатна здвигати гори. На плечі спустилася мудрість віків і епох. Величніший за будь-кого з смертних чи навіть ефірних створінь. Прославлений усім світом. Він був кимось із роду божественних сил, що підтримували рівновагу усесвіту. Спадкоємець безмежної влади, обвішаний безліччю регалій достоінств. Воїн що не знає поразок і повелитель світла здатний розсіяти будь-яку пітьму.

Примарне бачення цього персонажа було для Сергія справжнісіньким одкровенням. Він неначе раптом знайшов щось таке, що завжди шукав хоча і сам того не усвідомлював. Та то був лише початок спіретичного впливу на його психіку. Незабаром, видіння немов розрослось і переродилось у іншій картині.

Тепер наш хлопчина, у тому ж божественному обліку, кудись прямував. Навколо постала вулиця по істині неземного пейзажу. Здавалось кожен тутешній предмет чи будова, складалися із суцільної гущі кольору. Це так ніби хтось заплів смужки веселки у різні форми. А кожну грань виділив блискучим поєднаннями безлічі зірочок. Причому зірочки були найрізноманітніших розмірів і постійно мерехтіли, якби перекликаючись між собою. Від того все робилося якимось примарним. Місцями предмети виглядали напівпрозорими, а деякі лінії розривалися. В додачу у далині снував дивний зеленуватий туман ніби спеціально пошатуючи горизонт.

По правді це не передати мовою нашого світу. Хіба лиш згадати про далекі космічні сузір’я. Представте, що у одному із них стоїть місто із самих лише кришталевих нарисів; а ти гуляєш на пів ілюзорною стежкою, подібно до божества, і не може ж надивуватися.

Але ось раптом фантастична вулиця завершилась і привела Сергія до берега білосніжного моря. Так йому здалось спочатку; а коли придивився то розгледів, що це не море, а немислимо величезний натовп таких же, як він сяючих створінь. І весь цей натовп побачивши хлопчину почав єдинодушно, щосили кричати: «Елане, Елане, Елане…»

Видіння знову почало змінюватись і перед мисленним взором Сергія постала нова, уже третя картина. Цього разу світла у ній було геть не багато. Скоріше зовсім навпаки. Її наповнювали клуби безпросвітного мороку, а також безліч блукаючих тіней. Причому останні являлися зовсім не оптичним ефектом, а живими духами, від люті і злоби яких усе навколо аж двигтіло.

Лиш декілька сяючих вогників осмілились явитись сюди і боротися. Та схоже не мали вони жодного шансу на перемогу. Густюща темрява звідусіль оповила нещасних і здавалося зараз поглине. Але остання надія таки залишалась. Адже ось з далини наближався він, озброєний словом незламним.

Слово те було істиною, що вражала, мов блискавка, усяке злісне й нечисте. Слово те несло віру й наснагу, кожному в сутності доброму. Слово те почало новий бій і змінило усе кардинально.

Сполошилось безмежжя зміїних язиків. І у відповідь зазвучав, переповнений ненавистю, шепіт мерзенний. Обіцянки вічної смерті, винищення й найгірших страждань. Цілий світ вони проковтнули б і навіть самих себе.

Але Елан від того, не здригнувся і на миттєвість. На противагу лихослів’ю він знову та знову повторював свою правду. Його воля була твердіша за планети титанові, а мудрість не мала ні кінця ні початку. І жоден посіпака ворожий не міг устояти перед тією силою: ні знайти слово сильніше, ні кудись утекти.

Завіса темряви спочатку заціпеніла, потім затріщала, завищала і зрештою з якимись мелодійними нотами залилася світлом.

А далі і це видіння розтаяло, переродившись уже у четвертий раз. Причому якесь внутрішнє передчуття передрікало йому стати останнім. Зараз на Елана чекало дещо страшне та дуже важливе.

Все єство переповнив мертвенний холод. І ось знову навколо забушував океан зловісного мороку. Нині він як і сам Елан не знав ні виміру своїй силі, ні навіть поняття якоїсь слабкості. Адже то був єдиний дух, головного творця і вершителя зла. Ворога всього доброго і водночас суперника, що здавалось не має рівних. В кожному серці, що хоч раз пізнало пітьму він знаходив собі притулок.

І все ж Елан виступив уперед, аби кинути виклик і прийняти поєдинок. Воїн світла був готовий віддати життя заради одної надії на перемогу. Весь усесвіт більше не міг витримати удавки ненаситних сил зла. Тож сьогодні вони мали бути скинуті із престолу, чого б це не коштувало.

Ще із сивої давнини не ставалось настільки доленосної миті. Але все ж лорд Диявол чомусь зовсім не поспішав прийняти цю зустріч. Він спокійно стояв та чекав, розплившись у посмішці. А коли Елан наблизився покірно схилив голову у поклоні.

Жахливий здогад пройняв розум світлого воїна. Нажаль уже запізно, аби щось змінити. Кайдан з владою всевишнього монарха упав йому на руки. Залунав величний та громогласний голос «Нехай поглине кара кожного хто прагне пошатнути благий спокій».

Вердикт луною повторювався у голові юнака. Він почав кудись провалюватись, провалюватись та провалюватись… І провалля це тривало безмежно довго наче до самого дна світу. А потім усе раптово зупинилось й пекельний жар пройняв плоть Елана. Світлий воїн опинився посеред чорного, розжареного пустиря закутий у вогняні кайдани. І далі провалився уже у забуття…

***

У реальності всі видіння тривали не більше кількох хвилин. Правда Сергію по відчуттях здалося, що за ці миттєвості він устиг проковтнути добрячий шматок чийогось життя. Безмежна маса думок, почуттів та незрозумілих спогадів лавиною звалились на нього з побаченого. Безмежна кількість запитань виникли у результаті, і жодне не знаходило відповіді.

Хлопчина навіть не розумів природи цього дивного марева, якось повязаного із ним самим. Чи то просто його породила занадто бурна фантазія, чи то щось начаклували ті невідомі «помічники». А ще це імення Елан — водночас нове і уже відоме, немов дежав’ю. Можливо так звали персонажа із якоїсь книги чи фільму баченого нашим хлопчиною. Просто забутий спогад, що виплив з підсвідомості. А може це не що інше, як імення із якогось його іншого життя…

— Якщо ти зараз і нас прирівняєш до плоду уяви чи підсвідомості, це вже буде образа, — після ряду подібних роздумів, знову у голові зазвучав голос, — і до речі нерозумно іти проти великої істини своїх почуттів. Відчуй смак первинної сутності і скажи, що підказує тобі внутрішнє єство?

— Мені здається, що ці видіння неначе спогади із минулого, — непевно промовив юнак, — А Елан… Це я той воїн світла, котрий пав…

— Був скинутий, — із сумом підкреслив співрозмовник.

— Усе одно нічого не зрозуміло. А для початку скажіть, хто ви взагалі такі, та, як проникнули у мою свідомість?

— Та замок на ній плазматроном відрізали, — з явною насмішкою вступив у розмову інший, значно грубіший голос, — просто так сталося Елан, що саме зараз ти проник достатньо глибоко в себе, аби почути наш зов, хоча він лунає уже дуже давно. Що ж до того хто ми, — перед очима Елана промайнула картинка із зображенням дюжини сяючих постатей, — так ми світлі, і ти колись нас добре знав.

— Тобто ви такі як я… ви боролися разом зі мною, — скоріше ствердив аніж спитав Сергій, адже з незрозумілих причин, деякі відповіді почав розуміти і самостійно.

Вірніше сказати вони самі являлись із якогось сильного передчуття. Причому іще раніше ніж формувався запит. Схоже із цими сутностями можна було спілкуватися самими лише образами.

— Нарешті печать над вузлами минулого надломилась, це уже гарний знак, — знову узяв слово перший голос, — так колись ми були могутніми воїнами твого війська, але зараз всього лиш скалічені вигнанці. Ми настільки ослабли з перемогою сил зла, що певно дійсно зараз подібні до якогось марева…

У розумі Сергія знову постало останнє видіння випаленої землі та кайдан, що прикували його до неї.

— Значить ви також там, в ув’язненні?

— Наша невелика група встигла урятуватись, але більшість інших світлих хто брав участь у тому повстанні… Ех, вони або прийняли нову владу, або як і ти зараз, заковані плоттю в кайдани вогню, а духом переміщені у тіла смертих. І звісно не те що не здатні ні на що, а навіть і забули самих себе…

— Але для чого це потрібно переміщати у тіло смертного? — не зрозумів Сергій.

— Для того аби переплести ниті душі. Переживши одне або кілька життів смертного усі вони стануть уже зовсім іншими. Якщо тільки не зможуть згадати себе істинних і повернути контроль над своєю душею. Саме для цього ми Елане і явились до тебе ризикуючи власними душами…

— Значить насправді я ніякий не Сергій, а великий воїн світла на імя Елан у людскій плоті, а ви прийшли аби допомогти мені звільнитися, — підсумував наш хлопчина, — чесно кажучи це крайнє складно вкладається у голові.

— Возєднай цю сумятицю думки із сумятицею того звідки в тебе воїнські стремління і бажання бути лідером. І істина відразу ж заповнить усі каньони горами…

— Філософе, такими вивертами можна розум комусь скрутити, — поки до Сергія доходив сенс поради, висварив колегу інший голос, — ну що неможна просто запитати у хлопця чому йому не живеть без того, аби повести інших дітей на битву?

— Та певно тому, чому і тобі, Генерале, не живеться без того аби постійно лізти в розмову з своїми недолугими битвами, — огризнувся перший співрозмовник.

— Філософ, Генерал, це що ваші імена? — вирішив уточнити Сергій, якраз в підходящий момент.

— Скоріше це назви наших професій, але ти Елане можеш використовувати їх як імена, — розяснив басовитий голос Генерала, — нам предстоїть іще дуже багато спілкуватися, тож так буде значно простіше. До речі прийми вітання від інших світлих, вони поруч але їм ліпше не виходити на контакт…

— Занадто велика кількість поєднань ефіроносних звязків, можуть пошкодити людську свідомість, — знову на свій запутаний манер прокоментував Філософ.

— А говорячи людською мовою, з багатьма духами водночас ліпше не говорити, — переклав слова колеги Генерал, — взагалі то тобі Елане аби стати на ноги вистачило б і порад Філософа, але сам бачиш за ним інколи потрібно посилати ракету земля-повітря…

— Яким же чином ви збираєтесь поставити мене на ноги? — незрозумів хлопчина.

— Чесно кажучи це буде крайнє непросто. Розстріляти барєр навколо твоєї душі із пушки ми не зможемо. Навіть якщо принесемо тобі кригту від слів сили світла, нас відразу помітять і відправлять у свіжоспечених немовлят. Ми можемо хіба лиш дещо підказати і злегка підштовхнути, не більше того; повернути собі свою істинну сутність ти Елане мусиш сам.

— А за довгі розмови і показ видінь вам нічого не буде?

— Наші розмови дехто наверху прикриває. Залишились іще вірні. А ті ведіння Елане сплетені із твоїх же фантазій, почуттів і підсвідомої пам’яті, тож не створюють занадто потужних десонансів у просторі.

— Тобто, вони не справжні?

— Весь всесвіт можеш общувати а грані реального і фальшивого не знайдеш, — взяв слово Філософ, — адже правда залежить від призми погляду, що її поглинає. Ти ж не думав, що можеш бачити світ духів і далеких небес будучи у плоті звичайної людини?

— Мг… певно ні. Але якже ви виведете мене до чогось неземного, якщо можете оперувати тільки тим, що я уже бачив?

— Я ж сказав ти мусиш сам усе зробити, ми леше підштовхнемо. Ось давай спробуємо ступити хоча б на першу сходинку. Тобі аби почати зростання спочатку потрібно зрозуміти самого себе, і бо всі відповіді ховаються всередині тебе. Спробуй підібрати замок до ключа яким являється ця фраза. А ми поки відійдемо і спробуєм разом здалеку підштохнути тебе у правильному напрямку.

***

І так — «Відповіді всередині тебе». Доволі коротка фраза із водночас простим і крайнє розпливчастим сенсом. Дарма Сергій спочатку намагався трансформувати її перестановкою літер — цей ключ був від значно серйознішого ребуса.

Мозок хлопчини не дуже то й хотів працювати, оскільки і без того перебував у сумбурному хаосі. Стільки всього звалилось на нього за кілька хвилин, що йому необхідно було перезавантаження. Добрячий сон з десяток годин, як мінімум. Але допитливість Сергія, нині доведена до якогось безумного збудження, не бажала чути про подібні відстрочки. Тай інтуіція крайнє навязчиво тягнула його кудись уперед. Хоча можливо це була не інтуіція, а обіцяний прояв впливу світлих помічників.

Не спромігшись знайти буквенного шифру в загадці Філософа, хлопчина узявся розбирати її по окремим словам. Відповіді всередині тебе… «Всередині» явно має переносний сенс. Тобто не всередині тіла, а всередині розуму. Хоча розум породжений мозком, і відповідно також належить тілу. Можливо мова іде про душу? Але, як душі задавати питання? Ні, виходить повна нісенітниця…

Залишаються два слова «відповіді» і «тебе» Ну відповіді це відповіді, а тебе значить мене… Відповіді тебе… мене. Відповідь я. Доволі цікаво — я є відповідь. Але хто ж такий я? Дитина, школяр, чи може воїн Елан… Хоча ні це лише наслідки, і варто повернути назад –я є тіло, я є душа, я є розум, а іще почуття, свідомість, віра… Виходить мене утворюють багато різних частин, якими доводиться керувати. Отже я є влада, і водночас слуга цієї влади. Відповіді всередині тебе… Відповіді прислуга, покірна твоїм запитанням! Або іще так: «Ти сам мусиш дати відповіді на запитання про свою сутність, адже сам і створюєш її».

Високоумне було твердження. Правда Сергій не знав ні, як це він його витворив, ні що воно значить на практиці. І ніякого очікуваного чуда ця фраза не сотворила. Тим не меньше сам процес філосовствування, здається почав наближати хлопчину до бажаної, невидимої цілі. В ході подальших роздумів, Сергій уперше в житті почав дивитись на себе із зовсім нової точки зору. І те що він таким чином зрештою побачив було немов прозріння або одкровення. В самому собі хлопчина раптово відкрив горизонти по істині космічного маштабу. І мова тут зовсім не про божественного Елана в сяючих обладунках, а про звичайну людську природу.

До речі чи знаєте ви, як приходить прозріння? Це всього лиш миттєвість в яку запакована вічність. Обвал всерозуміючих ідей, стиснутий в краплинну суть. Сумбур, який потрібно розібрати, розгорнути та іще довго приводити до нормального вигляду.

Отож напряму розяснити усе те що прийшло на розум хлопчині в його філософствуванні не вийде. Натомість я спробуюце зробити це алегорично, використавши для фарби спеціально відібрані данні.

Головна суть полягає у тому, що нам, завдяки кільком наступним абзацам, необхідно буде звернути увагу на самого себе, людину. Але не образно, як зазвичай, а більш глибоко і осмислено…

Представте собі поле, засіяне безліччю малесеньких саджанців. Вони називаються альвеолами, і разом утворюють площину у 100 квадратних метрів. Додамо сюди декілька мільйонів робітників обслуговуючого персоналу. Так от все це славне фермерське володіння вміщається у нас в грудній клітині. Працює без миті спочинку заради лише звичного вдиху і видиху. Школа б тут використала слово «легені», якщо воно комусь знадобиться.

Але ідемо далі. Прислухайтесь, уважно прислухайтесь. Чуєте? Ні не чуєте, а тим часом від фермочки альвеол, до кожного клаптика вашого тіла, по маленьким каналам, розтікається кров. Розумні люди підрахували протяжність цих каналів, і прийшли до цифри у 160000 км. Скажу по правді я не здатен не те що пройти, а навіть представити подібну відстань. І тим не менше, кожного дня, безліч човників клітин крові її борознять. Борознять виключно заради того аби ми мали сили на свої звичайнісінькі справи.

Хоча то ще що! Ви хоч знаєте, що кожної миті організм людини штурмують цілі легіони ворожих солдат і агентів. Жахливі монстро-подібні бактерії і підступні нанороботи віруси. В кожного з них арсенал смертоносної зброї і єдине бажання — розмножитись убивши людину. Ми досі живі тільки тому, що безупинно, хоробрі вояки імунітету борються із цією напастю. «Величні й божественні» люди можуть лише посміятися над черговою легенькою застудою. А там, за її ширмою, заради перемоги, полягають мільйони, якщо не мільярди. І хто із нас, хоч колись, згадав про усіх тих героїв, чи сказав хоч одне слово подяки? Е, ні з вуст людських вічно сиплються одні скарги.

Якщо ж дехто вважає, що «дрібниці мікроскопа» не заслуговують жодної уваги, то я можу розширити дану тему і проявими по істині Гераклівської сили. Наприклад чи знаєте ви, що серце, розміром з кулачок, за добу перекачує близько десяти тон крові. Це ціла цистерна величезної вантажівки! Наші кістки можуть витримати навантаження у декілька тон; а звичайна волосинка на голові подужає вагу яблука. Думаю без збірника міфології, навряд чи можна знайти богатиря, що міг би позмагатися з ними.

Але зрештою, що таке фізичні можливості… Мене куди більш дивують речі майже чарівного типу. Як наприклад осмислити, що завдяки якимось вухам, звичайні коливання повітря перетворюються в дивовижні сонати Бетховена; завдяки очам, гра світла і тіні вибудовує дивовижні, барвисті, трьохвимірні картини, з якими не зрівняти й шедеври прославлених живописців; та й навіть шлунок по правді заслуговує не меншого дивування — із якихось розрізнених шматків їжі, він утворює чисту енергію життя для всього організму!

Ну і нарешті як не згадати тут про, мабуть найдивовижніший феномен земного світу, що ховається в черепній коропці кожного з нас. Фантастичний суперкопмютер із 100 мільярдів нейронів, котрий водночас керує всіма процесами в організмі, щосекундно обробляє терабайти інформації обходячись без вентиляторів, і при тому споживає енергії, як маленька, 20 Вт-на лампочка. Більше того мозок, є оплотом дечого, що виходить за грані матерального, утворюючи наш розум, інтелект, свідомість…

І так всі ці, приблизно наукові данні, привідкривають завісу над дивовижною сутністю нашої плоті, яка по істині створена геніальним чином. Але це тільки плоть, а Сергій мав скоро пізнати дещо куди важливіше — світ власної душі.

***

Часто в житті не так важлива сама ціль, як шлях, і досвід шляху в пошуках цієї цілі. Так було і з загадкою світлих. Вони лиш бажали налаштувати розум хлопчини на правильну хвилю. Роздуми, аналогічні до описаних мною дивувань людською плоттю, відкрили йому новий горизонт. А там, на цьому горизонті, уже чекало і нове «зазеркальне та наднормальне».

Хлопчина навіть і не помітив, як поступово проник до нового видіння. Краплини блиску, тихий шелест і ось в свідомості почали зявлятися обриси якоїсь кімнати. Кладка її стін вельми походила на камяну середньовічну архітектуру, от тільки була чомусь в золотому кольрі.

Хоча давайте не будемо починати із другорядних декорацій. В першу чергу у око впадав, елегантний, білий п’єдестал навпроти юнака. Адже над ним, просто в повітрі, ширяла кілька метрова випукла сфера. Дивовижна річ, схожа на голограму з переплетіння сіточок, а може і із поєднання дрібних блискавок. Ці зв’язки постійно перетікали, здригалися, пульсували та переливалися різними кольорами. Але разом з тим вони твердо залишались на місці і не покидали меж сфери.

Ніби циклічне і все ж вельми змінне видовище. До того ж чимось заворожуюче. Правда тут іще важливо повідати про саму форму бачення нинішньої картини. Тобто порівняти із попередніми, чотирма видіннями від Філософа.

Історія про Елана звісно була яскрава, і все ж нагадувала скоріше суміш спалахів, швидку перемотку, чи далеке, затуманене марево сну. А ось тепер Сергію ніби дійсно відкрилась інша реальність. Причому не просто, як спостерігачу, а як особі котра могла діяти.

Ось він звів голову вверх та опустив вниз, зробив крок, відчув поверхню під ногами, почав розглядати структуру золотих стін. Все виглядало дуже близьким, детальним, і більш ніж реалістичним. Хоча варто відзначити, що якісно хлопчина бачив лише ті деталі чи предмети, на яких концентрував увагу. Все інше навколо, в цей час, дещо розпливалось, наче він дивився на світ крізь підзорну трубу.

Але ось спокійним спостереженням прийшов кінець. Права частина сфери над п’єдесталом, якось загрозливо затремтіла і налилась фіолетовим кольором. Сергій опасливо відшатнувся, а вже за мить і взагалі підскочив. Десь зовсім поруч несподівано голосно скрипнули двері.

— Немає причин для хвилювання, сеньйор, то лиш працює ваша велична фантазія та цілком раціональне здивування, — сходу промовив огрядний чоловічок, що саме заходив до кімнати.

Сергій і не помітив невеличких дубових дверей з лівої сторони від себе. А ось тепер із них з’явився якийсь дворянин. По крайній мірі цей персонаж викликав саме таку асоціацію. Високо піднята голова, красива коричнева мантія, рівнесеньке сиве волосся, ідеальна охайність у всьому та відчутні манери у голосі. Подібний образ відразу викликає якусь пошану. Хоча для початку не завадило б і познайомитись.

— Що? — якимось спантеличенням, відповів юнак незнайомцю.

— Ну розумієте, сеньйор, ця сфера ніби дзеркало в якому видна ваша душа. Не те щоб без одягу, пардон за таке негідне порівняння. І все ж, ваші нинішні почуття передаються у… блискавках-сітках… Пардон цитую об’єкт авторського права…

— Тобто, авторського… Хіба я щось промовляв у голос?

— Ну що ви, сеньйор. Вибачте мою зухвалість та ви подумали, а я краєм вуха почув, з ким не буває…

— Дійсно, — ще більше знітився юнак, запідозривши чи це з нього бува не кепкують, — а тепер вибачте уже мене, підкажіть хоча б своє ім’я. І іще чому це я сеньйор?

— О, сеньйор, сподіваюсь ви іще знайдете місце для потрійного вибачення за мою нерозумність. Звісно звернення сеньйор ліпше пасує до вашого імення Сергій. А до імення Елан ліпше підійде мосьє. З приводу ж мене, то я маю велику честь і радість бути новим хранителем цих чертогів. Ну а також, якщо ваша ласка, можу бути провідником.

— Ее… але я так і не розчув, як же вас величати? — почав було юнак підстроюватись під стиль мови співрозмовника.

— Та що ви, мосьє, я і з роду не величавих. Ну а щодо ім’я, то чи не були б ви так люб’язні, мені підказати…

— Але ж звідки мені знати? — вразився Елан, та ось у голові закрутились безліч імен і одне зазвучало голосніше за інших, — Альфред…

— Буду з честю носити пам'ять про великого дворецького, — поклонився новоназваний персонаж, — а тепер мосьє, коли ви вже надивились на сферу душі і цю, хм… дещо неетично пильну кімнату, прошу за мною.

— Добре пішли, — кивнув юнак, хоча на справді він іще ні на що не надивився і так нічого і не зрозумів.

Альфред розвернувся на місці, і рвучко прочинив дубового скрипуна. Потім знову ж з поклоном, запропонував проходити. І все таки уперед подався перший, виконуючи взяту на себе місію провідника.

За межею кімнати, як виявилось, починався вузький коридор стіни якого були складені із все тих же золотих каменів. Єдина відмінність полягала у системі освітлення. Тут уже не було сяйва величезної сфери душі, тож на стінах висіли факели.

Правда Елан дуже сумнівався, чи то дійсно саме факели. Подібність була лиш у зовнішній формі. А в іншому ж, вони нагадували якісь чаклунські артефакти. Світильники самі спалахували, коли до них наближаєшся. Горіли не звичайним полумям, а так наче бенгальські вогники. І до того ж, коли юнак ліпше приглядівся, то зрозумів, що при вершині кожного з них лежить по маленькому кристалику. Так, схоже ці кристалики і давали світло виділяючи безліч іскорок. Ну а ніжки від факелів просто їх утримували.

— Світло вже дещо потускніло, — помітивши зацікавлення компаньйона, промовив Альфред, — не хочу показатись наклепником, але один мій колишній колега здається дещо повисмоктував з них енергії…

— Що іще за колега? — на ходу перепитав Елан.

— Вам він добре знайомий сеньйор…, тобто, вибачте, мосьє, — спробував ніби пожартувати провідник, — але тепер коли ви його звільнили, це вже не важливо. Він як то кажуть спакував валізи і гримнув дверима, тож говорити немає про що…

— Як скажеш, — знизавши плечима згодився хлопець, вирішивши не лізти в бокову тему коли не зрозуміло і основного; натомість він підняв куди важливіше питання, — може тоді поясниш дещо інше… Як та сфера-дзеркало, пов’язана із моєю душею, та і взагалі це місце…

— Якщо бажаєте я спробую, але знову вельми попрошу бути поблажливим до моїх убогих слів, — не відступав від своєї манери спілкування Альфред, — правда що у ж тут пояснювати, і дане місце і та сфера передає зображення чи то сутність вашої вельмишановної душі…

— Моя душа являє собою тьмяний тунель? — зіронізував Елан.

— Вибачте мосьє, але в філософії я іще менш управний ніж в поясненнях, — насупився провідник, і все ж продовжив, — розумієте… не те щоб хтось применшував ваші чесноти, зовсім ні, і все таки люди не можуть бачити власні душі. Отож це зображення постало в образах, більш подібних земному світу.

— Так, так розумію, мені вже щось подібне пояснювали, — пригадав Елан розмову із Філософом, — тобто, моя фантазія передає образ душі у таких от, незрозумілих золотих стінах…

— Що ви, що ви, мосьє, ваша фантазія здібна на значно більше, — запротестував Альфред, — просто ми іще не дійшли і до її прихожої. Тільки будь-ласка не зробіть тут хибного висновку, ніби все вирішують фарби уяви. Цей світ живе своїм життям, і своїми законами. Він просто зодягнувся у більш-менш зрозумілий для вас вигляд.

Юнак раптово зупинився і спробував силою думки здвинути стіну. Нічого не вийшло. Представив зовсім поряд дерево — воно не з’явилось. Почав наспівувати мелодію — звуки зазвучали лише в голові.

— Можете і не намагатись, — уже вдруге ніби прочитавши думки Елана, посміхнувся провідник, — і найменшого ж камінчика не зміните. Доведеться розбиратись у тому що уже існує. О, між іншим ми уже прийшли.

За розмовою з експериментами, юнак і не помітив коли тунель завершився. Здавалось перед ними виникла глуха стіна. Та ось Альфред підійшов ближче, повернув таємний засув і «витворив» нові двері. Цього разу уже справа не в уважності, вхід дійсно був замаскований. До того ж іще й такий маленький ніби для гномів.

Аби пройти довелось зігнутися майже у двічі. Так і до боязні замкнутого простору недалеко. Правда уже з наступного кроку, про подібні речі можна було забути. Елан із Альфредом сміливо розправили плечі, нарешті опинившись у просторій і величезній залі.

Нажаль окрім розмірів це приміщення більше нічим не радувало. Воно цілком наслідувало пустотний колорит двох попередніх локацій. Ті ж стіни із золотих каменів, ті ж потускнілі факели, затхле повітря, а іще пил. О, пилу і взагалі було стільки, що хоч лопатою відкидай. Таке враження ніби спустився у давній, покинутий склеп. Добре хоч без якихось мумій.

Усі об’єкти кімнати зводились до кількох елементів розламаних меблів. Дерев’яний стіл, без ніжки, підпертий діжкою. Два перекинутих стільці, неподалік від нього.

А іще тут був королівський трон, про котрий варто згадати окремо. Він стояв посеред північної стіни, дещо піднесений над землею. Хоча тут не стільки важливо розміщення або вигляд, як сама суть вкладена в нього. Тобто та сила і влада, що так і віяли від монаршого крісла. Його облік величності залишився незмінний і непідвласний ні часу, ні бруду. Трон ніби просто дрімав у очікуванні чогось достойного своєї уваги. І схоже уже близився той час коли він мав відродитися знову.

Королівський обеліск захопив Елана буквально з першого погляду. Юнака наче манила, до нього якась потужна пристрасна сила. Трон безсилий без свого владики. І саме до Елана він взивав, як до жаданого покровителя.

Але водночас біля монаршого крісла хтось уже був. З лівої сторони, наче втиснутий у стіну стояв якийсь манекен. Причому тільки-но юнак підійшов ближче, той відразу зашевелився.

Усі наступні миттєвості пролетіли наче на сповільнених кадрах. Швидко розправившись і збільшившись, перед Еланом постала моторошна, чорна постать. Прямо таки оживлений образ легендарної Смерті. Напівпрозора примара у чорному плащі із каптуром. На місці обличчя лиш пустота. Замість рук, величезні порожні рукава, наче якісь дві труби. Та і з ногами точно така ж історія.

Кошмарище дещо злетіло вверх, і все навколо почало трястись. Із стін обривались шматочки золотого каменю, із трона деревина, із факелів вилітали кристали. Подібно пащі пилососа, примара почала поглинати все своїм чорним плащем. А потім дійство раптово обірвалось. Монстр видав якесь визчання і з його рукавів вилетів вихор пітьми, що вдарив прямо у Елана. Це було останнє, що юнак побачив…

Глава 3

Усе сталося занадто швидко аби можна було хоч щось зрозуміти. Удар пітьми з рукавів злощасного привида у мить обірвав звязок юнака із тільки-но відкритим ним світом. Його свідомість наповнилась безликою пустотою в омуті якої не можливо було знайти абсолютно нічого.

Звичайно відразу ж Сергій не здався і певний час намагався віднайти нову ниточку, котра б повернула його назад. Він взивав за допомогою до Альфреда, Філософа чи хоч би кого іншого. Занурювався у глибини себе, чіплявся за примарні тіні, уперто прокручував недавні картини видіння. Але нажаль результату жодного — усе побачене ним надзвичайне розчинилось наче міраж. А залишилась тільки піщана буря, від котрої вже розболілася голова.

Ситуація виглядала наче крайнє злий жарт. Як же можна утратити світ своєї ж фантазії? І невже за початком міг відразу слідувати кінець? Невже той привид його вбив і на тому усе завершилось? Тепер і підказати нікому, голоса не відзивались. Що ж, юнаку залишалось хіба клювати себе вирієм хмурих здогадок. Ну і нести на плечах важкі почуття, ніби тільки-но відмінили Новий рік.

На щастя доволі скоро Сергія зустрів його дім. Армада отруйних роздумів була змушена залишитись за порогом. Далі простягалися володіння зовсім іншої метушні. Поки юнак зі всіма привітався, переодягнувся, поїв, та відволікся іще на десяток дрібниць, розум мимохідь перемкнувся.

Деякі протоколи вельми доречно нагадали, що сьогодні п’ятниця. День крайнє шанований у всіх невільників, накшталт школярів. Ненаситні вовки з щоденника не витимуть аж до післязавтра. Отож можна сміливо зітхнути з полегшенням і влаштувати собі маленьке свято.

У Сергія і його братів, цей вечір, зазвичай, починався з серйозного військового тренування; ну а завершувався в сипучих просторах комп’ютерних ігор. Але після падіння ордену цей класичний сценарій якось не складався. Бої на палицях були суворо заборонені, компютер забрали у якості покарання. Отож аби не провести пятничний вечір в полоні похмурих думок, необхідно було придумати собі якийсь новий план розваг.

Власне Сергій його уже придумав іще кілька днів тому. Була у нього колись мрія — створити при ордені древніх невеликий флот. Ну або хоча б один флагманський корабль. За кілька сотень метрів від Надярної цитаделі протікала велика річка, тож в виникненні цієї ідеї немає нічого дивного. От тільки де зграї хлопчаків взяти власний корабель? Сергій довго не міг вирішити цю проблему. Аж поки одного разу, прогулюючись набережною, не помітив неподалік води величезну колоду.

Якісь робітники проводили обрізку і залишили покинутим стовбур тополі, довжиную близько пяти метрів. Сергій вирішив, що нього можна було б зробити непоганий фрегат і швидко приватизував знахідку. Організувавши своє воїнство, він спільно з побратимами переволік бревно до води, а потім і відбуксирував майбутнє судно у зарослі очерету. Але от роботи з оснащення корабля тоді якось не склалися. Була осінь, прийшов холод, тож даний проект вирішили перенести на наступний рік.

А на наступний рік, тобто в цей рік, орден древніх мав багато інших проблем, аж поки і взагалі не припинив своє існування. Тож тепер в будівництві корабля Сергій міг розраховувати тільки на себе і двох своїх братів. Це значно ускладнювало завдання, але, від того воно ставало значно цікавішим. І от сьогодні наш герой і вирішив ним зайнятись.

За один лише вечір із бревна судно звісно не видовбаєш, можна хіба зробити на ньому розмітку, і прикинути план майбутніх робіт. Тому братів на цю вступну роботу Сергій кликати не став, і прихопивши торбинку з топориком подався до річки сам.

Але веселої прогулянки із цього походу не вийшло. Тільки-но наш герой дещо відійшов від будинку, навколо нього почало творитися щось крайнє моторошне. Спокійно собі крокуючи вулицею він раптом краєм ока почав помічати, як поряд зявляються якісь тіні. Поверне голову, придивиться і їх немає; знову погляне вперед і знову вони блимають в стороні.

Зрештою юнак зупинився і почав пристально оглядатися. Його погляд ціпко пройшовся по кожній тьмяній точці навколишнього пейзажу, але нічого надзвичайного не помітив. І тільки коли він обернувся й на межі гостроти зору поглянув в дальній край вулиці біда показала своє обличчя.

За хлопчиною слідував величезний чорний собока. А якщо сказати більш виразно то справжнісінький вовкулака зітканий із пітьми. В комплектації і розмірі він радше нагадував ведьмедя; шкура його здавалося поглинала навколишнє світло, а очі навпаки блистіли; морду звіря, обвішану рядами кликів, перекошувала гримаса скаженства, що так і випромінювала енергії смерті.

Звідки цей гончак пекла міг взятися посеред звичайної земної вулиці зрозуміти було геть неможливо. Сергій власне і ненамагався, а відразу ж кинувся навтьоки. Він блискавкою пролетів кілька вулиць здавалося на одному подиху, а зупинився лише коли опинився біля Надярної цитаделі. Точніше кажучи на місці де колись розташовувалась Надярна цитадель. Зараз тут була просто рівна площа, про славне минуле якої нагадували одні лише спогади.

Кошмарний переслідувач позаду не показувався, і Сергій присів на землі передохнути. Дивитися на розкатані рештки гордості ордена древніх, хлопчині не хотілося тож він направив погляд у далину. Відзначу один важливий і логічний факт. Висотна позиція колишньої цитаделі, окрім військових переваг, володіла іще й широкою панорамою. Причому у вельми вдалому ракурсі. Більшість навколишніх територій були відкриті на ній немов на долоні.

Панораму цю, від краю до краю, розділяла на два берега блакитна стрічка місцевої річки. З одного боку від неї, на горизонті, розкинувся центр мегаполіса. Кожен метр там був напроч забудований. Громіздке переплетіння вуличок і багатоповерхівок. Але оскільки усі вони стояли на схилі, виходило доволі мальовничо. Ніби безмежжя маленьких сходинок, що плавно здіймаються до небесної твердині.

А ось з іншого берегу, над яким височіла раніше цитадель ордена, мальвничість творила в основному матінка природа. Тут розташовувались багаточислені яри, діброви, обширне болото і кілька озер. Безліч цікавих локацій в яких древні розшукували собі пригоди і заготовки для свого озброєння.

Через ці дикуваті локації Сергій і вирушив до річки, коли дещо відпочив. Вовкула більше не показувався, і хлопчина припустив, що той йому певно привидівся. Іншого розумного пояснення звідки в реальному світі могло взятися подібне створіння він не знаходив. І все таки, спустившись до яру, Сергій вирішив про всяк випадок озброїтись добрим «мечем». Що йому той топор у сумці, ось добра палиця, це дійсно те, з чим хлопчина відчував силу у руках.

Шкодити живим деревам Сергій крайнє нелюбив, а тому свій майбутній меч він розшукував серед хвороста. В процесі пошуку йому трапився під руку так званий «ломач». Доволі рідкісна, поособливому вигнута коряга, яка при правильному використанні, дозволяє вихопити у противника з рук меч. В часи ордену річ доволі цінна, отож хлопчина вирішив її десь надійно заховати.

Місцем для схрону він обрав великий примітний дуб, аби банально не забути потрібне місце. В кремезному дереві вельми доречно знайшлось дупло, до якого, що правда потрібно було підлізти по одній із гілляк. Хлопчина підскочив і вхопився за неї, але тут раптом йоми привиділось таке, що він не втримався і гепнувся на землю.

На дереві поряд сиділо кілька ворон. От тільки замість піря вони були вдягнуті в чорні плащі, клюви мали зубасті і очі червонуваті. Тільки но одне із цих створінь почало каркати, хлопчина скочив на ноги і покинувши ломача стрімголов погнав геть до виходу з яру.

Цього разу марафонну дистанцію йому випало пробігти вниз із пагорба. Підганяємий страхом і силою тяжіння він настільки розігнався, що моментами здавалося починав злітати. Ноги торкались землі одними лише передніми пальцями. Зате там де вони таки її торкались, роками топтана стежка перетворювалась на зорану ниву. Біда лише в тім, що старезні корні, які бувало перетинали дорогу, постійно оказували супротив двоногому плугу. На одній із таких перешкод Сергій добряче вдарився і спотикнувшись мало не влетів у величезний кущ бузини. Але навіть із болем у нозі він не скинув швидкості, аж поки не покинув меж ярової діброви і не опинився на грунтовій дорозі.

Рухаючись іще якийсь час по інерції, він навіть обігнав машину яка саме проїжала цією дорогою. Водій змушений був придати газу, аби оправдати достоїнство своєї залізної карети; і довго ще проводжав нашого бігуна округленими очима.

Але Сергію зараз було до того байдуже. Нарешті остаточно зупинившись він почав кубометрами хапати повітря, і паралельно збирати до кучі безліч хаотичних думок, повязаних із побаченими ним страховиськами. Ну ладно один раз вовкулака йому привидівся, але щоб і в друге привиділось, в це якось складно повірити. Може це він з розуму почав сходити? Чи може дійсно став мішенню для переслідування якихось потайбічних істот? Але ж до сьогоднішнього дня ні того ні іншого не спостерігалося. Чим же був таким особливим сьогоднішній день? Так звісно з нашим героєм звязалися світлі голоси, а потім його в іншому світі прибила якась примара. Але які тут причинно наслідкові звязки, і що буде далі можна було тільки гадати…

Так і не прийшовши до жодного висновку з приводу цієї кошмарної чудасії хлопчина продовжив свій путь. З огляду на неблагаполучну обстановку з активністю всяких страховиськ, нашому герою слід би було повернутись додому. І він би певно так і зробив, якби мав телепорт. А іти назад тим же безлюдкуватим шляхом з воронами в чорних плащах було страшнувато.

Сергій вирішив, що зробить великий крюк і поверниться до дому іншим, «людяним» шляхом. Але перед тим він всеж бажав побачити своє бревно. Грунтова дорога, на яку хлопчина вибіг із яру, доволі скоро довела його до розвилки, де був крутий поворот, і починалися дві нові стежинки. Обидві ці стежини вели до річки, котра знаходилась уже зовсім поруч. Але права із них єдналась із частиною берега, яку окультурили залізобетонною набережною; а ліва, прямувала до його дикої частини, заболоченої і зарослої.

Звичайно на відкритій місцевості фрегат без нагляду не залишиш. Хлопці заховали його саме з лівої сторони посеред густющого очерету. Отож нині Сергій був змушений знову зануритись в дикі безлюдні діброви, цього разу іще й напів заболочені.

По крайній мірі хлопчина логічно припускав, що вони безлюдні. Уявіть собі його здивування, коли на одному з диких пляжів, через який треба було пройти він угледів цілий натовп людей. Більше сотні чоловік! Та такого зборища тутешні жаби з роду не бачили! Зазвичай серед очерту максиум можна було наткнутися на кількох рибалок. А тут таке! Ні цей день точно точно попутав усі берега в прямому і переносному сенсі.

Наскільки можна було судити з віддаленої позиції спостереження на пляжі відбувалося якесь зібрання. Основна частина незнайомців стояла згуртовано, а один з них, забравшись на височину говорив якусь промову. Сенс її розчути не вдавалось; а приближатися ближче наш герой не наважувався. Не вистачало іще щоб його побачили в заростях і сприйняли за шпигуна; а може навіть і за справжнього розбійника, зважаючи на вельми недоречну сумку з сокирою.

Ні, ні настільки підставлятися, заради звичайної цікавості зовсім ні до чого. Хлопчина розвернувся і закрокував назад, але далеко відійти не зміг. По грунтовій дорозі, що знаходилась неподалік раптом підїхала поліцейська машина. З неї вийшло кілька чоловік в формі і двинулись по стежині прямо на зустріч Сергійові.

Схоже силовики приїхали проконтролювати те дивне зібрання. І те що блукаючий на його околиці підліток із сокирою міг зараз потрапити в серйозні неприємності ясно, як білий день. Не гаючи часу, поки його не помітили, наш герой максимально безшумно і швидко поліз в чагарники в стороні. За ним знаходилось болото, але воно, в даному випадку здалося хлопчині меньшим із зол.

Але уже за кілька хвилин Сергій вельми пожалкував про свій вибір. Серед височезних стін зеленого очерету було надзвичайно важко орієнтуватися, тож рухатись уперед йому довелося на осліп. А лазити на осліп по болоту це наче ходити по мінному полю. Підступна трясовина була повсюди і тільки й чекала кількох неправильних кроків хлопчини. Він звісно перевіряв дорогу попереду палицею, але це не такий вже й надійний засіб.

Нащастя зрештою наш герой випадково вибрів, на вузьку стежинку прокладену місцевими рибалками. І здавалося б на тому він міг розслабитись, але вийшло все навпаки. Тільки но Сергій перестав концентруватися на обережних кроках, навколо знову почали зявлятися якісь моторошні образи.

Ось із трясовини на мить показали кілька величезних очей, ось в кваканні жаб почали вчуватися якісь моторошні слова, ось очерет зашуршав немов би у ньому хтось крався, ось місцеві величезні верби почали якось занадто сильно пригинатися до землі, утворюючи з гілляк капкани; ось хтось забулькав за кілька метрів позаду, а хтось заплескотів по воді попереду. Судоми страху почали проймати хтопчину і він на мить зупинився, дістав із сумки сокиру, а далі кинувся утікати здавалось від усього навколишнього світу.

Вузька рибацька стежка зовсім не явлалася марафонною доріжкою. Хлопчину в процесі руху болісно шмагав очерет, а моментами його ноги оступалися в воду від чого наскрізь промокли. Та він не зважав абсолютно нінащо і не зупинявсяаж поки не вибрався на відкриту місцевість.

Опинившись на відкритій місцевості Сергій лише на мить зупинився аби зорієнтуватись, і відразу ж став швидким кроком на дорогу додому. Яку б природу не мали усі ці галюценації, продовжувати подорож в їх компанії він не бажав. Всі творчі енергії із хлопчини нині були видавленні страхом і ненавистю до невидимих ворогів. Мисленно він знову спробував догукатися до голосів світлих, (з яких і почалося все ненормальне в сьогоднішньому дні), але знову зустрів всередині себе лиш пустоту.

Та скоро хлопчині довелось дізнатись, що бачити всередині себе пустоту то лише пів біди; значно серйозніше коли пустота починає дивитись на тебе.

Це сталося коли він уже покидав межі прибережної зони, і опинився біля старого затопленого карєру. Колись у ньому добували каміння люди, а після, його взяло під крило вищеописане болото, у якості крайньої застави. Карєр перетворився на чорне глибочезне озеро, із стрімкими, слизькими глиняними берегами. У ньому чомусь не росли водорості, і взагалі здавалося не було абсолютно нічого живого. Таке собі мертвенне око безодні, яке водночас лякало і водночас притягувало.

Сергійові не раз снилося, як він тоне у цьому карєрі, тож він фізично до нього не наближався. Але поглядом, проходячи повз завжди зазирав у чорні глубини намагаючись зрозуміти, як воно зануритись на десятки метрів у чорні води.

Усі колишні рази, ця його цікавість не завершувалась абсолютно нічим. Але сьогоднішній день був точно те на таким як усі попередні, тож коли хлопчина, за звичкою, проходячи повз поглянув у дзеркало карєра сталося щось страшне. Хлопчині здалося, що все його внутрішнє спустошення раптом вирвалось і стрімким ривком кинулось вчорні води. А уже наступної миті вони почали шевелитися немов би наповнюючись тьмяним вогнем, і намагаючись вибратись із води. Далі під скажене колотіння серця хлопчина спостерігав як із ожившого ока безодні в повітря злетіла, уже знайома примара в чорнуму плащі. Той самий ворог що вразив його у тронній залі, і на якому казка перетворилась в кошмар.

Сергій не був ані Рембо, ані знавцем по потойбічним силам. Отож він знову кинувся утікати. Але на відміну від вовкулаки, ворона в плащі, і болотних ілюзій, ця примара від того не зникла, а кинулась доганяти. Достатьо було хлопчині поглянути у будь-який темний вугол він знову і знову бачив там чорну постать. Аби хоч якось цьому запобігнути Сергій намагався дивитися тільки на яскраво освітлені ділянки. Але сонце уже сідало, тож ситуація з кожною хвилиною змінювалась на користь ворога. І невідомо чим би все це завершилось, та тут хлопчина нарешті дібрався до людного місця, де нащастя зустрів кількох своїх сусідів.

В їх компанії, він і дібрався додому, і тільки там відчув, що нарешті опинився в безпеці.

Глава 4

Опинившись удома Сергій відразу ж закрив за собою двері на всі замки і клямки, а також позавішував шторами вікна. Але в намаганні відсторонитися від кошмарів, що гналися за ним із зовнішнього світу, він зовсім не помітив, як потрапив у нову біду цього разу повязану із дорослими.

Коли батьки Сергія побачили в якому вигляді той повернувся додому вони були слабо кажучи шоковані. Все обличчя усіяне дрібними порізами наче його відшмагали; з мокриг ніг крапає вода і якесь болото, одяг в багатьох місцях порваний, в очах стоїть безумство, в руках стискає сокиру, та ще смирдить якоюсь тухлою рибою. Перше їх питання було чи він нікого не вбив, а наступне чи за ним не гоняться місцеві з вилами і факелами. Коли ж Сергій заперечив обидва із цих припущень, батьки нарешті дали волю своїм почуттям і голосовим звязкам.

Які тільки погрози, прокляття і істеричні звинувачення не посипались на нашого попаданьця. Дорослі просто оскаженіли. Не пройшло іще й кількох тижнів, як вони переживали сварки із сусідами через ту Надярну цитадель; не пройшло й тижня, як вони виставили цілий ряд сурових заборон на безумствувавння своїх дітей і ось усе знову повторювалось. Короче потрапив хлопчина зі своїми пригодами в добрячу мозгодробилку і мусив терпіти наслідки.

Коли ж батьки нарешті стомилися виголошувати громогласні промови, вони відправили Сергія митися й приводити себе в порядок. Але розслаблятись той не поспішав, оскільки передчував, що однією терадою дорослі ніяк не обмежаться.

Так воно і сталося. Десь через годинну, після миття і вечері, хлочину усадили в родинне коло і почали навчати розуму. Центральною ідеєю цієї бесіди було твердження, що йому давно пора дорослішати, обирати професію і майбутній колледж. У сприйнятті пересічної людини цілком правильний месинж, але тільки не для світобачення і нинішнього стану Сергія.

З самого народження він крайнє недолюблював, як школу так і всю систему освіти. Своє відвідуння занять хлопчина сриймав, за примусову каторгу, що висмоктує з нього життя. Його крайнє печалили ті перетворення, які спричиняла наука дорослих у більшісті школярів. Однолітки просто на очах забували істинних самих себе, усю свою дитячу простодушність і починали міряти світ грошима і карєрною славою. Для них він перетворювався на плацдарм для жорстокої конкуренції за місце під сонцем, і тільки одне залишалось важливим — забратися вище ніж інші.

Сергій дав собі обіцянку, що нізащо недозволить дорослим перепрошити свій мозок подібним же чином. Усі ці розмови про те, яка із професій ліпша, чи то в застінках завода, чи в офісі, чи в строю силових служб чи ще де деінде не викликали в нього жодного позитивного оклику. Він не бажав бути гвинтиком у будь-якій із систем, що просто відслужить своє і зникне навіки. Він бажав вдихнути в життя зовсім іншого сенсу, і саме тому зайнявся створенням ордену древніх, і відродженням духу лицарства.

І хоча орден і зазнав знищення, в душі Сергій не залишав своїх бунтарських надій. Певно саме тому він і зміг встановити звязок із світлими голосами. Попри те, що ті кудись зникли, всеодно після їх откровень, усі нинішні провоповіді батьків звучали наче наукові роздуми неардельців і він абсолюно не бажав їх слухати.