Бесплатный фрагмент - Білеско, або чарівні двері

I. Подарунок на День Народження

Є на світі одна чудова країна, назву якої я не пригадаю, та, здається, називають її Країною Пригод. Не дивуйтесь, якщо більшість людей, а, особливо дорослих, нічого не знають про існування такої. Цю країну ви не знайдете на карті і не відшукаєте за компасом. Та побувати там можливо, якщо маєте велике бажання. В цій країні трапляються різні дива і неможливе стає можливим. Потрапляючи до неї, люди починають бачити речі, які раніше не бачили і не дивуються нічому.
Які пригоди на мене там чекають? — запитаєте ви.

Терпіння, друже, вони обов'язково будуть. Але всьому свій час. Головне — бути готовим до всього і нічого не боятись. Бо лише сміливі та відважні, а ще ті, хто має щире серце, можуть пройти через всі випробування та перешкоди, здобути те цінне, що допоможе їм перемагати.

Що ж, ви готові туди потрапити? Ви, звісно, ще не знаєте де ця країна? А, можливо, не впевнені в користі такої подорожі? Тож, спершу, пропоную послухати історію однієї дівчинки, яке була там, і з якою трапились ті дива, що ми називаємо казками.

Одного осіннього вечора сім'я Марії Прудько зібралася за святковим столом. Тут були не лише дорослі, а й діти. Сміх, галас, розмови та весела музика злились в єдину симфонію. І було справді весело, бо це ж був День Народження Марії. Обкладена подарунками, вона сиділа, мов маленька принцеса і приймала привітання. Хоча, як вважала сама Марія, вона вже зовсім не була маленькою, бо сьогодні їй виповнювалося 12 років.

— Оленко, рада, що ти прийшла! Я так чекала!

— Чесно кажучи, Маріє, я й не сподівалась. І побуду у тебе десь до сьомої, бо ми сьогодні ж всією родиною від'їджаємо.

— Як-то сьогодні? Я з тобою майже не розмовляла. Сподіваюсь, що ти будеш недовго, а коли повернешся, ми зустрінемось і поговоримо.

— Та ні, мабуть, не зустрінемось… а, може, колись, звісно. Та не думаю, що скоро, бо розумієш: я… ми… загалом…

— Олено, що ти там говориш? Не розумію… То коли ти кажеш повернешся?

Олена не знала, що й говорити. Вперше в житті їй було так важко. Наважившись, вона підняла свої сині очі й випалила:

— Ми їдемо назавжди, Маню. Повір, мені також дуже прикро…

— То ж, значить, ми більше не побачимось?

— Ну чому, ти можеш приїжджати до мене в гості. Ти знаєш, що я завжди тобі рада. І на літні канікули ми знову-таки приїдемо, я не певна, звісно, але…

Тут вона не договорила, бо Марія, яка до останнього хотіла не показувати свій відчай, заплакала. Здається, свято було зіпсоване. Нічого не радувало: ні нова рожева сукня, про яку вона так мріяла і яку їй все-таки мама купила в подарунок, ні цей величезний торт, який височів на столі, обліплений трояндами та метеликами, ні татів фотоапарат в сріблястому упаковуванню, навіть, квіти в вазах здавалися не такими ароматними та зовсім невесело похнюпили головки.

— Ну що ж, — нарешті вимовила дівчинка, — думаю, тобі сподобається на новому місці.

— Можливо й сподобається. Та я, все одно, тебе не забуду.

Дівчатка обнялися. Їм було усе-таки гірко розлучатися, вони стільки часу провели разом, ходили до однієї школи, навіть, сиділи поруч. Інші, похнюпивши голови, стояли біля них. Їм також не хотілося, щоб Олена їхала, хоча, з іншого боку, місце «Міс школа» стане вакантним і можливо хтось із них його посяде. Та й Марія, яка весь час проводила з Оленою, можливо, буде нарешті більше уваги приділяти їм. Бо, чим вони гірші?

За такими роздумами непомітно пролетів час і в дворі засигналила машина. По Олену приїхав тато і вона, ще раз попрощавшись, сіла і поїхала в місто, де на неї чекало зовсім інше життя.

Ще трохи і гості зовсім розійшлися по домівках, а Марія залишилася сама сидіти у вітальні. Посіріло, на небі зібралися хмаринки, а згодом пустився дощ. Проте, Марія, здавалося не помічала, що відбувається навколо. Вона байдуже дивилася у вікно, коли це десь пролунало:

— Няв, няв, няв..

Голос був такий вже жалібний, що Марія визирнула у вікно і побачила маленьке, біленьке кошеня, яке мокло під дощем. Звідки він міг взятися? Ні в кого з сусідів немає котів. Довго не роздумуючи, дівчинка вибігла надвір і стала гукати:

— Киць, киць, киць, маленький! Не лякайся, я тебе не ображатиму, іди до мене!

Та кошеня зовсім не реагувало на її слова. Проте і з місця нікуди не йшло. Дівчинка наблизилась до нього й тут воно побігло до кущів малини та зникло в гущавині. Марія побігла слідом. Кошеня, не чекаючи поки дівчинка візьме його до рук, залізло під кущ й дивилося на неї своїми великими зеленими очима. Пробираючись крізь зарослі малини, Марія нарешті дійшла до нього. Але й тут цей пухнатий біленький м'ячик, який зовсім намок від дощу, побіг собі далі.

— Куди ж ти тікаєш? На твоєму місці, я б зупинилася. Зовсім нерозумно в таку погоду мокнути на вулиці. А вдома я наллю тобі молока.

Кошеня, немов почуло, зупинилося. Марія також. Їй вже набридло йди через ці зарослі. Листя було мокре і неприємно прилипало до тіла, стеблі болюче кололи ноги. А сукня… вона була геть зіпсована! Великі цятки бруду були скрізь. Дівчинка намагалась придумати, що вона скаже вдома мамі. Її роздуми перервав чийсь голос:

— Білеско, де ти ходиш? Ми тебе всі шукаємо.

Хто це розмовляє? Не було видно жодної душі. Марії стало цікаво, вона здогадувалась, що Білеско це й було те кошеня, за яким вона так довго гналася. Та ще було цікаво, чиє воно. Марія попрямувала в той бік, де чувся голос і раптом зупинилася. В тому боці, де завжди була огорожа, тепер виднілась хвіртка, яка була схожа на двері. Хвіртка була відкритою і кошеня вбігло до неї. Дівчинка поспішила за ним. Зайшовши, вона побачила інший сад, який раніше ніколи на бачила. Дощ закінчився, але тут, здавалося, його й не було. Дзвіночки, ромашки, троянди і ще якісь чудернацькі квіти росли тут і там. Багато дерев, як великих, так і дуже маленьких, росли в цьому саду. Було дуже сонячно і незвично. Марія вирішила піти далі. Вона й помітить не встигла куди ділося кошеня і того, хто його кликав, також не було видно. Та вже кошеня її більше не цікавило. А от сад — інша річ. Він був дуже незвичним. І що цікаво, раніше вона його тут не бачила, хоча її сім'я жила на цьому місці вже близько десяти років.

Стежка, по якій вона йшла, повернула ліворуч і дівчинка почула якийсь галас.

— Це все я, це завдяки мені, стільки я зробив!!! Правда супер? Поаплодуйте, поаплодуйте!

Перед собою Марія побачила галявину, де були досить дивні істоти. Зростом вони були маленькі, довгі руки вони складали на грудях, немов не знали, куди їх подіти. Обличчя випромінювало впевненість і якусь незрозумілу гордість. Їх було не так вже й багато, проте, стояли вони колом в середині якого був один із них. Саме він виголошував ці слова.

— Так, так, — промовляв він впевнено, — завдяки мені. І всі ми тепер будемо жити винятково щасливо, бо я присягаюся, що все, що було зроблено мною, буде на благо мені, тобто вам…

Тут він затих, бо побачив Марію, яка досі стояла тихо і спостерігала цю дивну картину.

— Агов, дівчино, іди сюди. Так, так, я до тебе звертаюся.

Марія несміливо підійшла і тихенько привіталась.

— Де ти взялася така кумедна і недоладна? Подивіться, які в неї маленькі руки, і якого вона великого зросту!

На Марію, здавалося, дивилися й справді, як на диковину. Вона не знала, що відповісти на це зауваження, тільки сказала перше, що їй прийшло в голову (бо, зрештою, треба ж було щось казати).

— Вибачте, ви не бачили тут білого кошеняти?

— Сірого слоненяти? Де ти таке чула, щоб в Адверландії жили слоненята?

— Та ні, ви не зрозуміли, я сказала, що…

— Сало? І цього дива в нас немає, проте можемо запропонувати листя дикого плюща, який має чудовий запах стиглої дині, а ще в нас є чудові археоїди. Вже до речі достигли.

— Та ні, не треба, я піду собі.

— От дивна, та де ти їх знайдеш? Вони є тільки в нас.. А ще ти мені знадобишся. Підійди ближче.

Марія підійшла.

— Ти, дівчино, повинна мене підтримати і похвалити. От скажи, правда я найкращий носій каміння з одного місця на інше?

— Та я не знаю…

— Бачите, навіть вона, ця кумедна істота, знає, що я найкращий!

— Та я взагалі вас вперше бачу

— Що ти говориш? Що, навіть, кращих за мене не бачила? О, це дійсно правда, хороша дівчинка.

Всі інші підхопили — хороша, хороша…

— Та ні, послухайте, мені треба звідси вийти.

— Так, тобі треба з нами йти, бо тільки з нами тобі буде добре.

Всі інші — добре, добре…

Тут Марія злякалася по-справжньому. Вона бачила, що вони її не розуміють, і всі її слова перекручують. Більше того, вони були впевнені, що вона піде з ними і плигали навколо, виражаючи свою радість. Тут дівчина вдалася до хитрощів. Вона підняла з землі палку і кинула в бік.

— Дивіться, там щось є!

— Хтось псує? Що псує?

Доки вони розглядали те місце, куди мала впасти палка, Марія побігла що є сили. Вона давно так швидко ще не бігала. Не наважуючись повернутись назад, вона все ж чула їх голоси.

— Наздогнати, повернути, заставити поаплодувати, похвалити, дивне створіння. Догнати…

II. Коли здійснюються бажання?

Нарешті, Марія була від них далеко і зупинилася, щоб трохи перепочити. Вона бігла хвилин десять, не розбираючи дороги, не звертаючи уваги на галявини, які вона пробігала. Коли сили у дівчинки закінчилися, вона, нарешті, зупинилася. Її очам відкрився гарний краєвид. Проте, щось в ньому було незвичне. Але що? Так, тут росли дерева і квіти, зеленіла трава і співали птахи, але дерева не були схожі на звичайні дерева. І квіти мали чудернацьку форму. Марія підійшла до деревця, що формою своєю нагадувало башту і знесилено сіла. Обіпершись об стовбур, вона поклала руки на коліна і подумала, що було б добре, якби тут поблизу був струмок, бо вже дуже хотілось пити. Раптом вона почула плескіт води. Піднявшись, вона дійсно побачила джерельце недалеко від того міста, де вона сиділа. І це було дивно, бо дівчинка була впевнена, що не бачила його тут. Та Марія вже не так дивувалась всім чудесам, бо трохи звикла до них. Попивши води, дівчинка знову повернулася до деревця. Вона не знала ні де вона, ні куди їй слід йти. Та ще їй хотілося їсти і вона стала оглядати, чи немає на дереві якихось плодів. На велике здивування Марії, вона побачила груші.

«Дивно, — міркувала вона собі, — хіба це дерево — груша? Краще б тут росла яблуня».

Не встигла вона так подумати, як відразу на деревині з'явились яблука і такі вже гарні та соковиті, що рука сама потягнулася до них. Вона з'їла яблука і забажала шоколаду. І зовсім не здивувалася, коли побачила його на кущі. Тут Марія зрозуміла, що її бажання здійснюються і дуже зраділа. Вона думала, чого б іще загадати і пішла далі. Нарешті, пригадала: вона хотіла морозива! Але ніде його не бачила. Дівчинка, навіть промовила вголос: «Хочу морозива!». Але нічого не відбулося. Як-то так? Трохи поміркувавши, вона вирішила повернутися до того місця, де почалися виповнюватися її бажання, під те саме дерево. Вона знову повторила ті ж самі слова, і знову нічого не відбулося. Марія зовсім засмутилася і знову сіла під деревину. Що далі? Дівчинка геть заплуталась. І тут — от диво — в її руці з'явилося морозиво. Як вона зраділа! Вона піднялася і стала кружляти з ним на місці. З'ївши його, дівчина забажала ще і ще. Поївши досхочу, вона знову подивилась на цікаве деревце. І тут Марія зрозуміла, що її бажання виповнювалися тільки тут. Це дерево, мабуть, було чарівне. І дійсно! Дівчинка ще побажала, щоб її сукня стала чистою, нові банти і, навіть, окуляри від сонця і це все відразу ж з'являлося в неї. Потім їй це набридло. Бажання здавалися однотипними і простими. От якби щось грандіозне!

«Я тут зовсім сама, — думала Марія, — от якби когось зустріти. Бажано доброзичливого».

Ніби з-під землі, з'явилися хлопчики та дівчатка. Вони посміхалися і про щось розмовляли. Тут вони побачили Марію і підійшли до неї.

— Яка дівчина! Погляньте! Як тебе звати?

— Марія — відповіла вона ніяково.

— Ти, мабуть, прийшла до нас із Острова Досконалості?

— Дивний острів. Вперше чую. Ні, ні, я з міста Н., і, здається, заблукала.

— Так ти шукаєш свій дім?

— Шукаю.

— Ми знаємо де це і обов'язково тебе відведемо.

— Справді? Буду вдячна.

Про себе дівчинка подумала, що цього разу їй також слід бути обережною, бо ще не відомо, чим може обернутися для неї ця подорож.

Проте, вона впевнено пішла за ними, бо вже дуже вони видалися добрими та привітливими. В дорозі діти роззнайомились. Їх імена були трохи незвичними: Агнеса, Роза, Пава та Сейму. Марія подумала, що діти з іншої країни, а розмовляли вони так, немов були з іншої планети. Вони беззупинно нахвалювали Марію, її красу, розум, вишуканість та простоту. З першим, можливо, ще було важко сперечатись (хоча Марії було ніяково, бо в присутності цих дивних дітей, їй зовсім не здавалося, що вона виглядає привабливо), що ж до інших речей, то дівчина дивувалась, як вони могли оцінювати її, вони ж були знайомі хвилин десять, а вже з такою легкістю оцінили те, про що зовсім не знали. Між іншим, здивування в розчарування не переросло, бо дівчинці завжди хотілося, щоб її цінували і тут, нарешті, її мрії почали збуватися.

До неї прийшла ще одна ідея: а що, якби вони повністю слухали тільки її, вона б з легкістю змогла б верховодити, а в школі потім би з гордістю розповідала, де вона була і як її сприймали. Тоді б усі дізнались, що вона не просто маленька сором'язлива дівчинка, а дійсно Лідер з великої літери.

Поки Марія так міркувала, ці задуми подобалися їй все більше і більше. Та не було ніякої впевненості, що ці діти будуть її слухати, та й від дерева бажань вони відійшли вже надто далеко. Все ж варто спробувати.

— А що, коли нам і справді піти на той Острів Досконалості, про який ви мені розповідали, — сказала Марія.

— Так ми і йдемо туди, — відповіла Агнеса, посміхнувшись. Ми знали, що тобі обов'язково захочеться на нього потрапити, бо це самий гарний острів з усіх, які взагалі можуть існувати.

— А хто там живе?

— Там живуть такі ж самі досконалі хлопчики та дівчатка, як і ти. У кожного є свій дім і сад. Та що я тобі буду розповідати, ти скоро сама все побачиш.

— Ти забула сказати, Агнесо, що незабаром ми будемо вибирати королеву Острова. Ото буде свято! Після святкового салюту буде карнавал, потім ми будемо грати в різні ігри, а переможці, крім того, що завоюють прихильність нової королеви, стануть її помічниками.

— Ну годі тобі, Сейму все описувати, — сказала Роза. Нашій гості потім буде зовсім нецікаво.

— Та ні, навпаки. Мені вже дуже цікаво! Розкажіть щось іще!

— А іще, на Острові дуже багато шоколадних дерев, всі жителі міста можуть їсти солодощі досхочу. А іще, іще….

Пава довго розповідала про мандаринові рощі, струмки солодкої води, бананові дерева, кущі з прикрас. Все здавалося таким чудовим, майже нереальним. Марія виказала було сумнів щодо існування всіх цих диковин, але діти її запевняли, що все це не вигадки і вона скоро побачить все своїми очима.

III. Королева чи піддана?